Читати книгу - "Мальва Ланда"

Сестри не могли отямитися від почутого.

— Ах ти ж коровисько! — шипіла Емілія. — Та як ти смієш!

— А так клялася-божилася! — скреготала зубчиками Лідія.

— А так нас просила, так благала взяти з собою! — дряпала нігтиками стіл Соломія.

— А… А… Адю! — скиглив бухгалтер Цибулька і витирав лопухом спітнілу лисину. — Я теж… я теж… тебе… кохаю…

З будиночка вийшла стара із пляшкою настоянки і, вмить оцінивши ситуацію, першому налила Цибульці.

— Пийте, воно помічне.

Цибулька, цокочучи зубами по келиху, слухняно випив, тіло його пронизав живильний струм.

— Донечки мої кохані, випийте і ви, най вам полегшає.

— О горе нам, горе! — заломлювали руки сестрички, і від їхніх сліз ще буйніше розросталась трава, заплітаючи стеблами їхні ноги, пронизуючи сукні.

Адольфина і Бумблякевич нарешті вгамували свою пристрасть і стояли тепер, оплівши одне одного руками, з невимовно щасливими обличчями і нетутешніми поглядами. Здавалося, уже нічого в світі їх не повинно турбувати, бо тут, на землі, зосталися тільки їхні оболонки, а радісні душі пурхали вгорі з метеликами.

Сестрички випили настоянки, витерли сльози, але легше їм не стало.

— А ти ж нам обіцяла! — проказала Емілія. — Навіщо тільки ми тобі повірили?

— Я? — здивувалася Адольфина з невинним виразом. — Коли це було? Вам обіцяла тільки моя голова, але голова складає усього якусь одну двадцяту частину мого тіла. Чи може одна двадцята частина розписуватися за все тіло? Навіть якщо б моя голова і дотрималася обіцянки, то як же ізвладати з тілом?

— Твоє тіло теж обіцяло, коли ти була Лютецією.

— Ха! Воно само нічого не могло обіцяти, оскільки було позбавлене розуму й органів мовлення. Вам обіцяла голова пана Цибульки. Усі претензії прошу до нього.

Розпуці сестричок не було меж, вони знову почали ридати, а трава довкола них аж скипала від сліз.

— Бу-у-умблику! Невже ти нас поки-и-инеш?

— Ніколи в житті! Чому б я мав вас покидати? Ми будемо товаришувати, приходити одне до одного на гостину. Без борщу і вареників вашої матусі я просто не зможу жити.

— Горе нам, горе!

— Сирітки мої кохані, — кинулася до них матуся, розриваючи стебла трав, і визволяючи їх із зеленого полону. — Ось випийте ще по чарці, а я вам женихів знайду, не бійтеся.

Несподівано з'явилися ще гості — Соломон, Цитрон, Дзюньо з Ганцею і Помідор. Вони з одного погляду збагнули весь драматизм ситуації. Соломон навіть намірився, було, теж утішати сестричок, як вони самі зірвалися на ноги і метнулися до Цитрона.

— Невже це ви?! Герой наших снів! Цитриновий Вбивця!

За мить вони вже його стискали в обіймах, виціловували і обмацували з такою самою жагою, як перед тим Бумблякевича. Соломон засміявся до старої:

— А хутенько таки ваші куріпочки втішилися.

— Ой, та вони ж у мене такі солодкі, такі пестунки! Вони мусять когось кохати, бо це для них, як дихати. Та й що там казати — цей добродій таки бравий молодець, здоровий козарлюга. Такому моїх голубоньок укоськати, що вам чарку перехилити. Ага, недарма я про чарку згадала. Ану спробуйте моєї настоянки. Вгощайтеся, а я побіжу на кухню, бо в мене вже і борщ поспів, і вареники пора в окріп кидати.

А за кілька хвилин уся компанія вже обідала в альтанці, чаркуючи бабусині витвори. Сестрички годували Цитрона, як малу дитину, не дозволяючи йому і рукою рушити. Адольфина тулилася до Бумблякевича і щось шепотіла йому на вухо, від чого той розпливався блаженною посмішкою, а потім відповідав їй так само пошепки. Соломон обговорював зі старою, Дзюньом і Ганцею весілля Бумблякевича з Адольфиною. Бабця обіцяла усе взяти в свої руки і розповідала, як вони тут у саду розіб'ють намет, як розставлять лави й столи, і які частунки вона наготує. Та яка ж то радість опанує однорогів, коли вони дізнаються, що саме Бумблякевич побереться з Адольфиною, котру вони вже встигли полюбити.

— Однороги для нашої пари збудують справжній палац, — сказала стара. — Такий, аби там можна було приймати гостей і влаштовувати бенкети.

І тільки Цибулька сидів самотою, то занурюючи ложку у борщ, то виймаючи її порожньою, мовби шукав щось тільки йому відоме, але врешті перехиливши ще кілька чарок, ожив і таки вперіщив таріляку.

З

По обіді Бумблякевич з Адольфиною, побравшись за руки, подалися гуляти, їм так багато хотілося одне одному оповісти, але заважали часті цілунки, збиваючи з думки, і вони мусили повторювати уже проказане, перебивати одне одного. Бумблякевич раптом відчув дивну насолоду від простого тримання за руки, від гри пальців, від пригортання… І хоч усвідомлював, що уже володів цим тілом, а все ж відкривав його ніби наново, обережно торкаючись стану, пестячи неслухняне волосся, і, впиваючись красою панни. Забрівши на вересовий луг, вони впали горілиць і лежали, стежачи за рухом хмар.

— Ти кохаєш мене? — спитала Адольфина.

— Я кохаю тебе, — проказав Бумблякевич у небесну блакить, з подивом відчуваючи, що цього разу таки не бреше.

Там, у блакиті, поміж хмар мигнули чиїсь очі, а за мить йому на ніс упала крапля, скотилася на вуста, і він відчув її солоний смак. То був смак сльози.

— Пробач мені, Мальво! — безгучно ворухнув губами Бумблякевич.

ЕПІЛОГ

Бумблякевич розгортає книгу, бере ручку і виводить каліграфічним почерком: «КНИГА СТВОРЕННЯ». Віднедавна тепер уже він щонеділі сходить на казальницю і промовляє до прихожан. Розповідає про їхні з Цитроном блукання, будує на їх основі притчі й повчання і несе слово Мальви, яке вона йому надиктовує у дуже вузенький проміжок часу між сном і пробудженням. В такі хвилі, коли він снить Мальвою, яка гаптує сном своїм світ лябіринту, йому иноді здається, що він і Мальва — одне ціле, яке у свому непоборному прагненні не розлучатися здатне подолати усі перешкоди.

В ставку плещуться з русалками маленькі Бумблики, що їх привела на світ Адольфина, їхній галас котиться луною, переплітаючись зі сміхом трьох сестричок, які качаються у траві з Цитроном. Помідор і Цибулька з дружинами-русалками розучують нову пісню. У візочку в тіні дрімає Дзюньо, Ганця з матусею сестричок вишивають хоругву для храму, а Соломон великими ножицями підстригає кущі букшпану[123].

Вписавши кілька свіжих рядків, Бумблякевич розглядає в кінці книги малюнки, які самі собою з'являються, міняються, живучи своїм окремим життям, і самі собою зникають. Ось уже кілька днів він стежить за рухами мандрівця, що проник у лябіринт і блукає наосліп у вуличках. Скільки ще йому блукати, ніхто не знає. Крім книги, яка оживляє малюнки.

Бумблякевич перегортає ще кілька