Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

показався знак із закрутом у вигляді літери «S» та написом «Svolta peracolosa»[80]. Дорога обгинала мис, і вітер задував крізь тріщину в передній шибі. Попід мисом, над самим морем, пролягала пласка смуга суходолу. Вітер висушив грязюку, і колеса нашої машини почали збивати куряву. На тому рівному відтинку дороги ми поминули якогось фашиста, що їхав на велосипеді з важким револьвером у кобурі при боці. Він вів свій велосипед серединою дороги, і нам довелось об'їхати його. Коли ми порівнялися з ним, він позирнув на нас. Попереду був залізничний переїзд, і, коли ми під'їжджали до нього, шлагбаум опустився.

Поки ми чекали, над'їхав і той фашист на велосипеді. Пройшов поїзд, і Гай увімкнув мотор.

— Заждіть! — гукнув до нас іззаду велосипедист. — У вас брудний номер.

Я вийшов з машини з ганчіркою в руці. Номер було витерто, коли ми спинялись обідати.

— Його ж добре видно, — сказав я.

— Ви так вважаєте?

— Подивітеся самі.

— Я не бачу. Він брудний.

Я витер номер ганчіркою.

— А тепер?

— З вас двадцять п'ять лір.

— За що? — спитав я. — Його ж і так було видно. А брудний він через те, що такі дороги.

— Вам не подобаються італійські дороги?

— Вони брудні.

— П'ятдесят лір — Він плюнув на дорогу. — Це машина ваша брудна, і самі ви брудні.

— Гаразд. Але дайте мені квитанцію з вашим прізвищем.

Він витяг з кишені квитанційну книжку, переділену перфорацією на дві половини так, що квитанція відривалась і давалася платникові, а копія її залишалася при корінці. Проте в книжці не було копірки, щоб зробити копію.

— Платіть п'ятдесят лір.

Він заповнив квитанцію чорнильним олівцем, відірвав її від корінця й подав мені. Я прочитав.

— Тут написано двадцять п'ять лір.

— Помилка, — сказав він і виправив двадцять п'ять на п'ятдесят.

— А тепер заповніть другу половину. І там теж поставте п'ятдесят.

Він усміхнувся чарівною італійською усмішкою і написав щось на корінці, тримаючи книжку так, щоб я не бачив.

— Їдьте собі,— мовив він, — поки ваш номер знову не забруднився.

Після того як стемніло, ми їхали ще дві години й заночували в Ментоні. Там було ніби дуже весело, чисто, спокійно і приємно. Ми проїхали по Італії від Вентімільї до Пізи й Флоренції, далі через Романью до Ріміні, а потім через Форлі, Імолу, Болонью, Парму, П'яченцу й Геную назад до Вентімільї. Уся ця мандрівка забрала в нас лише десять днів. Ясна річ, за такий короткий час ми не мали змоги дійти певного висновку щодо становища країни чи народу в цілому.

ПІВСОТНІ ТИСЯЧ

— Як себе почуваєш, Джеку? — спитав я.

— Ти бачив коли того Уолкотта? — сказав він,

— Тільки на тренуванні.

— Ну, — сказав Джек, — з тим хлопцем мені хіба що просто пощастить.

— Він тебе й разу не влучить, Джеку, — мовив Солдат.

— Дай боже, щоб так.

— Навіть жменею шроту не влучив би.

— Якби шротом, то нічого, — каже Джек. — Шріт для мене пусте.

— А от його влучити, мабуть, неважко.

— Та воно так, — сказав Джек. — Він не протягне стільки, як ми з тобою, Джеррі. Але поки що йому дуже щастить.

— Ти приб'єш його до смерті своєю лівою.

— Можливо, — сказав Джек. — Справді. Може й приб'ю.

— Дай йому чосу, як ти дав Малюкові Льюїсу.

— Малюкові Льюїсу… — сказав Джек. — Отому гицелеві!

Ми троє — Джек Бреннан, Солдат Бартлетт і я — були в ресторані Хенлі. За сусіднім столиком сиділи дві блудяжки. Вони були вже добре напідпитку.

— Гицелеві, кажеш? — мовить одна. — То ти кажеш, гицелеві г лобуряко ти ірландський?

— Атож, — відказує Джек. — Саме так.

— Гицелеві! — не вгаває та блудяжка. — Ці ірландські лобурі тільки й знають, що інших прозивати. Гицелеві, еге?

— Та облиш її. Ходімо звідси.

— Гицелеві! — аж заходиться та блудяжка. — А чи було коли таке, щоб ти комусь чарку поставив? Тобі ж самому жінка щоранку кишені зашиває. А й собі туди ж — «гицелеві»! Був би тут Тед Льюїс, він би тобі показав.

— Еге ж, — мовить Джек. — А ти сама даєш кому задурно, га?

І ми пішли. Отакий був Джек. Коли вже мав що сказати, то рубав навпростець.

Джек поїхав у Нью-Джерсі тренуватися на фермі Денні Хогана. Жилося там добре, але Джека це не дуже тішило. Він не любив залишати дружину й дітей і здебільшого був похмурий та сумний. До мене він ставився прихильно, подобався йому й Хоган, а от Солдат скоро почав його дратувати. Мати в гурті жартівника, та ще й не дуже дотепного, — то страшна річ, Солдат увесь час підкушував Джека, ну просто не давав йому спокою. Жарти його були не такі вже смішні й не такі вже добродушні, і Джекові зрештою це набридло, ось як воно, приміром, бувало. Джек кінчає вправлятися з тягарями та мішком і надягає рукавиці.

— Побоксуєш зі мною? — питає він Солдата.

— Гаразд, — каже той, —  А як з тобою боксувати? Помолотити тебе, як Уолкотт? Кинути разів зо два в нокдаун?

— Саме так, — відказує Джек. Та це йому зовсім не подобалось.

Одного ранку ми троє були на прогулянці поза фермою. Зайшли далеченько і вже верталися назад. Три хвилини бігцем, «вилину — ступою, тоді знову три хвилини бігцем. Спринтер із Джека був кепський. На рингу, коли треба, він рухався швидко, а от на дорозі жвавістю не відзначався. І Солдат раз у раз підкушував його.

— Ну от що, — каже Джек. — Катав би ти, Солдате, назад до міста.

— Тобто як?

— Катай до міста й сиди там.

— А що таке?

— Мене вже нудить від твого базікання..

— Так? — питає Солдат.

— Отак, — відказує Джек.

— Тебе ще гірше занудить, коли Уолкотт натовче тобі пику.

— Еге ж, — відказує Джек, — може, й занудить. Але від тебе мене вже нудить.

І того ж таки ранку Солдат виїхав поїздом до міста. Я провів його на станцію. Він був страшенно ображений.

— Я ж просто жартував, Джеррі,— сказав він. Ми стояли на пероні, чекаючи поїзда. — Йому не було чого так лютувати.

— Він нервовий і дражливий, — сказав я. — А так він хлопець добрий, Солдате.

— Та де там в біса! Ніколи він не був добрим хлопцем.

— Ну, до побачення, Солдате, — сказав я.

Поїзд уже надійшов. Солдат з валізою в руках піднявся на приступку.

— Бувай, Джеррі,— сказав він. — Ти ще приїдеш до міста перед матчем?

— Навряд.

— Тоді побачимося на матчі.

Він зайшов у вагон, кондуктор скочив на приступку, і поїзд рушив. Я повернувся на ферму, Джек сидів на веранді й писав листа дружині. Поки мене не було, принесли