Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Що вони з Солдатом — погиркались?

— Та ні, не погиркались, — відказав я. — Просто Джек сказав йому, щоб їхав до міста.

— Я бачив, що до цього йдеться, — сказав Хоган. — Він ніколи не любив Солдата.

— Еге. Він мало кого любить.

— Байдужий він до людей, — сказав Хоган.

— Ні, зі мною він завжди по-доброму.

— Зі мною теж, — сказав Хоган. — Мені нарікати нема чого. Але все-таки він байдужий.

Хоган пішов у дім, а я сидів на веранді й читав газети. Осінь тільки починалась, і там, серед пагорбів Нью-Джерсі, було дуже гарно; отож, прочитавши газету, я лишився на веранді й задививсь на околицю та на дорогу ген унизу серед дерев, що нею, збиваючи куряву, раз по раз проїжджали машини. День був погожий, і краєвид чудовий. Із дверей вийшов Хоган, і я спитав його:

— Слухайте, Хоган, а дичина тут є?

— Ні,— відказав Хоган. — Самі горобці.

— Газету бачили? — спитав я.

— А що там?

— Сенді виграв учора в трьох заїздах.

Про це мені ще ввечері сказали по телефону.

— Ви ще не відкинулися від них, Хоган? — спитав я.

— Та сякий-такий зв'язок маю, — відказав Хоган

— А як Джек? — спитав я. — І досі грає?

— Він? — мовив Хоган. — Хіба по ньому видно?

У цю мить до нас підійшов Джек з листом у руці. На ньому був светр, старі штани й боксерські черевики.

— Марку маєте, Хоган? — спитав він.

— Давай мені листа, — сказав Хоган. — Я відішлю.

— Слухай, Джеку, — сказав я. — Ти ж грав на перегонах, правда?

— Правда.

— Я знаю. Не раз бачив тебе на іподромі.

— А чого покинув? — спитав Хоган.

— Програв багато.

Джек підсів до мене на край веранди й прихилився спиною до стовпа. Сидів, мружачись проти сонця.

— Дати стільця? — спитав Хоган.

— Ні,— відказав Джек. — Добре й так.

— Гарний сьогодні день, — сказав я. — Так хороше за містом.

— Як на мене, то куди краще в місті, з дружиною.

— Ну, тобі ще тиждень лишився.

— Еге ж, — мовив Джек. — Тиждень.

Ми й далі сиділи на веранді. Хоган пішов у свою контору.

— Як по-твоєму, я тепер у формі? — спитав Джек.

— Та як тобі сказати… — відповів я. — У тебе ще цілий тиждень є, щоб увійти в форму.

— Не крути.

— Ну що ж, — сказав я. — 3 тобою не все гаразд.

— Я спати не можу, — сказав Джек.

— За два-три дні це минеться.

— Ні,— сказав Джек. — У мене безсоння.

— Що тебе непокоїть?

— За дружиною скучив.

— То нехай вона приїде сюди.

— Ні, для цього я застарий.

— Увечері перед сном підемо на довгу прогулянку, щоб ти стомився.

— Щоб стомився! — сказав Джек, — Я й так увесь час стомлений.

Отакий він був цілий тиждень. Ночами не спав, а вранці почував себе так, як ото буває, коли несила й руку звести.

— Зовсім охляв, мов опара на холоді,— сказав про нього Хоган. — Нічогісінько не вартий.

— Я ніколи не бачив того Уолкотта, — сказав я.

— Уолкотт виб'є з нього душу, — сказав Хоган. — Розірве його надвоє.

— Ну що ж, — сказав я. — Рано чи пізно це має статися з кожним.

— Але ж не в такий спосіб, — заперечив Хоган. — Люди подумають, що він зовсім не тренований. Це зашкодить нашій репутації.

— Ви чули, що кажуть про нього репортери?

— Ще б пак! Кажуть, що він нікуди не годиться, що його не слід випускати на ринг.

— Ет, — сказав я, — вони завжди помиляються, чи не так?

— Так, — відказав Хоган. — Але цього разу вони не помиляються.

— Де їм у біса знати, тренований боксер чи ні?

— Ну, — сказав Хоган, — не такі вони вже йолопи.

— Єдине, що вони можуть, це розписати когось, як ото Вілларда в Толідо. Тепер той Ларднер розумний, а спитайте-но його, що він казав тоді про Вілларда.

— Та його там і не було, — сказав Хоган. — Він пише тільки Яро великі матчі.

А мені байдуже, хоч би хто там був, — відказав я. — Що вони розуміють? Писати, може, й здатні, а розуміти ні біса розуміють.

— Невже ти гадаєш, що Джек тепер у формі? — спитав Хоган.

— Ні. Йому кінець. Тепер треба тільки, щоб Корбетт добряче розписав його, і буде по всьому.

— Ну, Корбетт неодмінно його розпише, — сказав Хоган.

— Певно, що розпише.

Ту ніч Джек так само не спав. Наступний день був останній перед матчем. Після сніданку ми знову сиділи з ним на веранді.

— Про що ти думаєш, Джеку, коли тобі не спиться? — запитав я.

— Та все чогось тривожуся, — відказав Джек. — То за свою власність у Бронксі, то за власність на Флоріді. За дітей тривожусь. І за дружину. Часом думаю про бокс. Буває, згадаю отого гицеля Теда Льюїса, і така злість мене бере… А ще маю трохи акцій, то й за них тривожуся. Про що тільки не думається!..

— Ну, — сказав я, — завтра ввечері усе вже минеться.

— Атож, — мовив Джек. — Це завжди дає полегкість, правда? Усе відразу стає на свої місця.

Цілий день він був похмурий. Ми не тренувалися. Джек трохи повправлявся, щоб розім'яти м'язи, — ото й усе. Потім побоксував з тінню, та навіть і тут виглядав погано. Тоді заходився скакати з мотузкою. Але ніяк не міг спітніти.

— Краще б йому зовсім не вправлятися, — сказав Хоган. Ми стояли й дивились, як Джек стрибає через мотузку. — Він що, взагалі тепер не пітніє?

— Та от не може.

— Як ти гадаєш, чи не сухоти в нього? Адже він ніколи не мав клопоту з вагою, правда ж?

— Нема в нього ніяких сухот. Просто нічим йому вже пітніти.

— Треба, щоб спітнів, — сказав Хоган.

Скакаючи через мотузкуі Джек наближався до нас. Він стрибав перед нами вперед і назад, схрещуючи руки за кожним третім скоком.

— Гей, — мовив він. — Чого це ви понадималися, як сичі?

— Мені здається, годі з тебе на сьогодні,— сказав Хоган. — Видихаєшся.

— Злякалися, га? — озвався Джек і поскакав геть, щосили хльоскаючи мотузкою об землю.

Десь перед вечором на фермі з'явився Джон Коллінз. Джек був у своїй кімнаті нагорі. Джон приїхав з міста машиною. З ним були ще двоє. Машина спинилась, і всі вони вийшли.

— Де Джек? — спитав мене Джон,

— У себе нагорі, лежить.

— Лежить?

—  Еге ж, — сказав я.

— Як він тут?

Я подивився на двох незнайомців, що приїхали з Джоном.

— Це його друзі,— сказав Джон.

— Дуже кепсько, — сказав я.

— А що з ним?

— Не може спати.

— От лихо, — сказав