Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І почало безугавно у голові верещати про «губки малинові», «вуста медові», «поцілунки солодші нектару»… Минула хвилина, друга… І моїм голодним очам почало ввижатись, що переді мною не кепська й вредна Маня, а східний і багатий базар, а її губи — безмежні столи, завалені заморськими солодощами і ласощами. Від того у мені ще голосніше заричав голод. Далі, не в силах згамуватись, кинувся на Маню, повалив її у канаву і, наче голодне немовля до материнської цицьки, припав навіжено до її губ. І несамовито почав не то цілувати, не то смоктати… Маня спершу отетеріла і не чинила ніякого супротиву — тільки лупала зі споду на мене переляканими очиськами. Далі, оговтавшись, почала щось мурконіти і несамовито товкти мене кулаками то по плечах, то по голові. Надалі ж, видно, спрацював основний інстинкт кожної порядної жінки: коли тебе ґвалтують, розслабся і намагайся отримати якомога більше задоволення. Маня враз затихла, зіщулилась, очі міцно заплющила і лишень носом раз у раз шморгала. А я, немов навіжений, цмокав і цмокав її розпашілі губиська-торомбиська. І що найстрашніше — чимдалі все більше розчарування… ні, ліпше сказати, розпач охоплював мене. Де оті, до бісової матері, солодощі, меди, цукерки, нектари і всяка інша смакота, про яку до сліз завивалось у народних співанках?! Манині губи, як я в них не впивався, були якісь прісні і геть несмачні, наче несолоне тісто. Даруйте на слові, чи то нашу козу Танкістку, а чи Маню цілуй в губи — один хосен! Ось тільки чужої слини наберешся до нудоти — і вся тобі краса! Ошелешений таким страшним відкриттям, я лишився Мані, піднявся на бережок і безсило сів. Геть розчарований, розбитий і знищений дивився на Маню, як цар Ксеркс на потовчену спартанцями армію, і мені дійсно не хотілось ані їсти, ані жити! Мене нудило і з’явилось нестерпне бажання перетворитись у манюньку мурашку і вмить чкурнути під землю! Мій продовольчий склад, тобто Маня, навпаки — навдивовижу хутко піднялась із землі, обтрусилась і вдоволено глянула на мене.
— Но, і що тото було? — допитливо подивилась на мене.
Я спалахнув, як стіг соломи у засуху, і промимрив:
— Та… ото… я був дуже голодний…
— А я тобі що — смажена шкварка? — якось розчаровано запитала Маня.
— Та ні… ти розумієш… я дурний… повірив дурним співанкам… там співається, що у дівок губи солодкі… — я борсався, наче потопаючий посеред морських глибин. — Медові губи, нектарові…
— А я тобі, що — бджола, яка нектар збирає? — різко змінила тон Маня.
— Та ні, ти не так зрозуміла, — викручувався і далі я. — То все співанки… я чув, що… знаєш, як там…
— Ти лем побільше слухай, що співає ваша Данківська фамилія… І, конєшно, роби так, як учать ваші співанки… Всі ліпші тюрми тобі родним домом стануть!
Тут Маня, наче Орлеанська діва, підняла пророче уверх руку і вказівним перстом повела на схід. І я зримо увидів, як у туманній далині, куди вказувала моя «медова», зловісно почали окреслюватись дороги, ведучи від тюрми до тюрми. Від такої не вельми втішної перспективи мені стало геть зле.
— Ти, Маньо, уже якось перебач… то не я… то мене попутало…
— Ага, вам, Данкам, все чи то ноги чи то межи ногами попутає. А потім позад себе по півсела копильців лишаєте. Тобі про се ще ніхто не говорив?! — мовила зловтішним тоном Маня.
Ні! Це якийсь жах! Про які копильці-байстрюки вона меле? Ця Маня, направду, як відьма — усе вона знає, усе їй відомо, часто верзе про такі речі, від яких не лише вуха в’януть, а й душа від жаху верещить.
— Коротше, щоб се срамне діло не пішло помежи люди, можемо зробити такий гешефт…
Тут Маня, наче суддя перед останнім реченням смертного вироку, зробила довгу інтонаційну паузу, від чого у мене потерпло не лише серце у грудях, а й волосся на голові, і прокурорським тоном додала:
— Купиш мені ціле кіло халви! І я тоді нікому не скажу, що ти мене принуждающе цюлював…
Господіньку солодкий, звідкіля тільки вона це слово видовбала — «принуждающе». Зізнатись, я достоту й не відав істинний смисл цього «принуждающе», але воно одразу до глибокої нудоти мені запахло цвіллю тюремних камер і засяяло сумними квадратиками віконних ґрат.
— А де я гроші візьму на халву? — пробував захищатись. — Я ж не знаю, де гроші заробити!
— О, коли про гроші — ти жебрак, а коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя», після закриття браузера.