Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

О, скисла би ти, гульо коростява, із тими «женщинами». Мало того, що я був геть приголомшений неправдивою інформацією народної творчості щодо «медових» і всяких інших коханих вуст, то ще й ганьби матиму на всі ближні і далекі околиці.

Діватися, а тим паче ховатись, було нікуди — треба діяти!

Скільки топтатиму на цій землі грішній зелений ряст, не перестану дивуватись безмежній мудрості і благодаті Всевишнього. Творячи білий світ, Богонько спланував так, аби за найнеймовірніших ситуацій жебрак усе міг викрутитись і вижити, при цьому не забувши ще й облапошити і надути ближнього. Приміром, у 50-ті роки минулого століття, за світлого колгоспного ладу, вічная йому пам’ять, грошей в селах майже не водилось. Упродовж року людям за роботу писали трудодні, а насамкінець сезону за ті хрестики і нулики оплату видавали натурою: зерном, фруктами і овочами, які селянам були без потреби — свій врожай нікуди було дівати. Тому нам, сільським босякам, годі було сподіватись на магазинні ласощі за батьківські копійки. Проте щаслива нагода була: сов’єтська власть дуже любила яйця і масово скуповувала їх через сільські крамниці від населення. Грошей, звичайно, теж не платили, але натомість ти міг придбати крамничний товар. Ганьба зізнатись, але я став одним із творців і засновників цілої індустрії по очищенню сільських курників від яєць, а особливо сіновалів, де вельми любили гніздитись кури. У цьому ризикованому екстрімному ремеслі я не мав рівних. Серед темної ночі, із зав’язаними очима і навіть руками я міг проникнути у будь-який сільський курник, хлів і безгучно, тихо зібрати курячі дари… А по мистецтву лазіння на сіновали, дахи стаєнь, горища мені б позаздрили навіть японські ніндзя. Не було такої висоти, яку б я не подолав, не знайшлося шпаринки, у яку б не проліз… І не трапилося випадку, аби мене не те що зловили на гарячому, а навіть запідозрили. Єдина людина, яка вельми сумнівалась у легальності мого товару, був сільський крамник, мукачівський єврей Пітьо, якому здавав яйця. Коли заходив із черговою торбою громадських яєць для сов’єтської власті, його дуже починала гризти совість і, аби її якось заспокоїти, виправдовувався сам перед собою із єврейським акцентом: «Дамо власти много плана, буде великий грош у Пітя-пана…»

На цей раз, аби задобрити халвою свою ганьбу і вгамувати «принуждающу женщину», в експедицію за яйцями я відправився до нанашки Кутузовки. Була обідня перерва, погідний день усіх вигнав у поле і я вельми легко добувся на сіновал, де, як правило, гніздились і неслися кури. Я, певне, володів якоюсь магією, бо кури, зазвичай, угледівши мене біля гнізд, миттєво німіли і кам’яніли — ні звуку, ні шелеху. Проте на цей раз сталося щось неймовірне: видно, всю свою магію я витратив на «принужденіє женщини», бо чари на несучок вже не діяли, і курина громадськість влаштувала протестну акцію.

Першою обурилась жовто-ряба курка. Щойно я засунув руку у її гніздо, вона, як лідер демократичної опозиції, різко підскочила із місця, вистрибнула на перекладину і, немов з парламентської трибуни, голосно, не вникаючи навіть у смисл мовленого, почала розвінчувати мої злодійські діяння.

— Ти що — дурна? — мовив я, спокійно кладучи яйця у торбу. — Я ж не кожного дня краду… сьогодні від вас трохи візьму… завтра інших відвідаю… А потім: я ж не все вигрібаю, а лиш стільки, скільки мені потрібно, — чомусь і далі виправдовувався я…

Праведний гнів жовто-рябої колеги підтримав величезний чорний півень, разюче схожий на есесівця. Він дивився на мене гостро і нещадно, немов на підстреленого партизана, і щось суворо белькотів по-німецьки…

Невеличка ряба курка почала притакувати есесівцю на закарпатському діалекті і весь час дивилась на мене таким поглядом, як податковий інспектор на бізнесмена, що прийшов повідомити про своє термінове банкрутство. Проте найвередливішою виявилась біла несучка. Вона із сампочатку, тільки-но вліз на хлів, почала на чистій літературній мадярській мові читати мені лекцію про моральний кодекс будівника комунізму. Вона із глибокими комуністичними переконаннями доводила: красти чужі яйця — не тільки кримінальний злочин, а й неспасенний гріх! При цьому ця активістка-агітаторша постійно сверлила мене такими холодними і ненависними очищами, що я потім цілий тиждень мав таке відчуття, ніби по мені повзають слимаки.

…— Ну що, приніс?! — запитала звичним прокурорським тоном Маня наступного дня на пасовищі.

При цьому зміряла мене таким зневажливим поглядом, наче я з’явився у роздертих штанах…

— Аякже, приніс, — простягнув їй пакунок із халвою, який виміняв за багатостраждальні яйця у крамниці.

Маня із підозрою, обережно, наче сапер міну-сюрприз, почала розгортати презент і, виявивши, що не брешу, одразу перейшла на діловий тон:

— А хіба тут є ціле кіло? — почала виважувати то лівою, то правою рукою.

— Збігай у магазин до Пітя, хай зважить, — щиро порадив я.

Ага, чого ще захотіла бумбачка торомбата! Аби за яйця, облиті курячими слізьми, і перенесені душевні травми у курнику, я тобі до міліграма все виклав! Звісна річ, половина халви я одразу з’їв і тепер подумки сподівався на Манине милосердя — ачей якусь дещицю вділить і мені. Проте надії на Манине людинолюбство виявились марними — за якусь хвилину-дві ця бочка без денця смачно все зжерла і не подавилась. Далі витерла рукавом жирні від солодощів губища і цісарським тоном наказала:

— Но, тепер можеш ще цюлювати! — і підняла догори рота.

— Що?! Що?! — отеретіло запитав я.

— Кажу тобі ясно: можеш мене тепер ще цюлювати!

— Слухай, торомбаньо нечесана, я здуру тебе случайно цмокнув, то мусів