Читати книгу - "Вибрані твори"

— Олена Теліга загинула за Україну, її чоловік загинув за неї, — сказала мені 1942 року, тобото багато років пізніше дружина Олега Кандиби-Ольжича. Але Михайло знав, за яку ідею гинула його дружина, духом був близький до цієї ідеї. Вісімнадцятилітнім юнаком пішов до української армії і разом з армією перейшов усі її героїчні і трагічні етапи ще до зустрічі з Оленою. Михайло Теліга — це тихий герой.

Професор Шовгенів дістав з Америки за друк однієї книжки гроші. Вирішили ці гроші вкласти на видатки, зв’язані з весіллям Олени, їй запропонували вибрати: чи зробити скромне весілля в колі найближчих приятелів, але зате молоді зможуть на два тижні поїхати у шлюбну подорож, чи влаштувати «гучне» весілля, але вже без шлюбної подорожі, бо на все не вистачило б грошей. Олена вибрала гучне весілля на цілі Подєбради!

Старший брат Олени, Андрій, сказав: «Не розумію сестру. Я б вибрав на її місці скромне весілля, але зате шлюбну подорож...»

Бажання Олени збулося. Було запрошено багато гостей, а вечеря мала відбутися в залі готелю «Централь». Цей готель весь був тоді найнятий українцями для Академії; там жило тоді кілька українських родин — між ними родина Шовгенівих. Ми дістали запрошення на весілля.

Юлія Степанівна та Іван Опанасович Шовгеніви, сповіщаючи про шлюб своєї доньки Олени з Михайлом Телігою, просять Вас вшанувати своєю присутністю вінчання в євангелійській церкві 1 серпня о годині 7 вечора та весільний чай, що має бути того ж дня після вінчання в готелі «Централь».

Моя мама з дружиною професора Отто Ейхельмана ходили замовляти торти на весілля Олени Шовгенівни. Вдень шлюбу їх мали послати на адресу Шовгенівих. Вранці я зайшла до цукерні, щоб подивитись, як виглядає наш торт. Я глянула і... жахнулась. Торт був прекрасний, пишний, такий, як уміють робити тільки в Чехії та Відні. Це був чудовий архітектурний твір з крему, цукру, яєць, сметани, родзинок і інших добрих у світі речей. Але на центральному місці було палаюче червоне серце, а з боків двоє голубків, що цілувалися. На превелике здивування панночки, я попросила голубків і серце негайно зняти.

— Але ж це весільний торт! — переконувала вона мене. Я вперто домагалась свого, і вона неохоче це виконала.

Вінчання було ввечері в євангелійській церкві. Людей поприходило багато, повна церква. Були там не лише українці, але й чехи. Прийшли подивитись з цікавості на православне вінчання. Бадьоро і радісно співав хор. Молодих обвели тричі навколо аналоя. Священик каже їм урочисті і гарні слова, повні глибокого змісту. При світлі свічок і лампад виринає схвильоване і радісне обличчя молодої. Забулась — про що ми умовились напередодні — подивитись, хто стане перший на килимчик, Олена чи Михайло. Бо за давнім звичаєм, той, хто стане перший, буде головою в домі.

З церкви молоді поїхали додому, де їх зустріли батьки Олени зі святим образом. Пані Шовгеніва була в білій сукні. Обличчя її було втомлене і виглядало старшим її віку. Зате професор Шовгенів мав вигляд дуже свіжий і молодий. Сьогодні виходила заміж найулюбленіша з його трьох дітей, його Лєночка. В родині так і рахувалось: Лєночка— «татова дочка». Андрій був ближчий до матері, Сергій любив однаково тата й маму.

До дому Шовгенівих зійшлися всі запрошені гості. В гарно удекорованій залі столи були уставлені підковою. На центральнім місці посідали молоді, з боку дружки з боярами. Моїм боярином був молодший брат Олени, Сергій. Я в біло-рожевій сукні, волосся в льоках зв’язане широкою стрічкою. Панна Зоня теж святочно вбрана. Але що з Оленою? Ще два дні тому над річкою в простенькій сукні без усяких прикрас вона була чудова і я з замилуванням дивилась па неї. А тепер в пишній шлюбній сукні вона виглядала гірше, ніж у звичайні буденні дні. І яка вона бліда... Певно, вона дуже схвильована. Але яке в неї мінливе обличчя.

Приносять різні страви, і розмови під кінець весільного обіду все голосніші і жвавіші. Виголошують тости, кричать «Гірко!» Але ані п’яних, ані надто великої гульні не було. Потім повідносили столи, звільнили залу і молода з молодим танцювали козачка. Олена Теліга виявила свій хист до танцю, її танець, особливо її козачок, це не було лише добре технічне виконання певних фігур і па. Вона вся, кожним фібром своєї істоти, віддавалась ритму танцю, її танець — це було саме життя, сама радість, самий сміх! Чи ж не мусить бути якраз таким наш козачок?!

Пізніше, взимку, Олена приїздила до Праги на бал і зупинилась у нас. «Столичний» бал вона скритикувала:

— У