Читати книгу - "Принц Ґаллії"

— Кожен думає в міру своєї розпусності, кузене де Уельва, — відповів він, коли регіт трохи вщух. — Що ж до мене, то я лише провів кузину Бланку до її покоїв.

— Одначе довго ви її проводжали, — правив своєї Фернандо. — Майже цілу годину… Ага, зрозуміло! Усе гаразд, панове. Виявляється, моя сестра поселилася не тут, а десь в іншому місці, і кузенові Аквітанському довелося відвозити її.

— А до вашого відома, — вставила слівце Марґарита, — найближче людське поселення, чоловічий монастир авґустинців, знаходиться за дві милі звідси. Тож нашому любому принцові довелося поквапитися, щоб укластись в одну годину… Ви, часом, коня не загнали, кузене?

Присутні так і покотилися зі сміху. Філіп не на жарт розізлився, але ніякої гідної відповіді насмішникам, крім брудної лайки, не спадало йому на думку.

— Та хіба це вперше, — знизав плечима Фернандо. — У Толедо він мав звичай призначати по кілька побачень на одну ніч.

— І як? — мляво поцікавився Педро Араґонський. — Устигав?

— Певна річ. Він же всюдисущий і невтомний.

— Я таки слушно вчинив, що залишив свою сестру в Шалоні, — із серйозною міною констатував Тибальд де Труа. — Так почуваюся більш-менш спокійно. А проте, скажу чесно, коли я довго не бачу кузена Аквітанського, мене починають мучити погані передчуття.

Знову регіт.

— Сподіваюся, — озвалась Марґарита, — з кузиною Бланкою по дорозі нічого не трапилося?

— А що з нею могло трапитися? — з цинічним посміхом мовив Філіп. Дійнятий до живого Бланчиною відсіччю, він потребував небагато, щоб втратити терпець і зважитись на відверту грубість. — Хто-хто, а ви, Марґарито, мусите знати, що нічого особливого. З вами ж було все гаразд, ви навіть не завагітніли.

Смішки в залі нагло змовкли. Від несподіванки Марґарита остовпіла. Королева Констанца Орсіні, Жоана Наварська, Ізабела та Марія Араґонські сором’язливо потупили очі, а Тибальд де Труа і Педро Оска схопилися зі своїх місць і, стиснувши кулаки, повільно рушили на Філіпа. Він чекав їхнього наближення з олімпійським спокоєм, склавши на грудях руки. Синь його очей, зазвичай чиста і глибока, як весняне небо над Піренеями, потьмяніла і стала нагадувати скуте зимовою кригою озеро.

Ернан також встав.

— Зараз буде бійка! — голосно повідомив він. — Двоє проти одного. Ну, нічого, невелика біда. Тримайтеся, государю, я йду на підмогу. Разом ми їх нараз укоськаємо… — І він кинувся до Філіпа.

Першою схаменулася Ізабела Араґонська. Вона квапливо підвелася з крісла, швидкими кроками випередила Тибальда та Педро Оску і стала між ними й Філіпом.

— Вгамуйтеся, панове! — карбуючи кожне слово, промовила вона до Філіпових супротивників. — Ваше щире обурення трохи запізнилося. Вам належало б раніше стати на захист честі та гідності дами — коли дон Фернандо з Марґаритою ображали відсутню тут Бланку. Кузина Наварська сама напросилася, і не варто звинувачувати в усьому дона Філіпа. Зрештою, це його особиста справа, де він був і з ким він був. А ви, доне Фернандо… Я просто не розумію вас, відмовляюся розуміти. Бланка ваша рідна сестра, і хоч як би ви до неї не ставилися, вона все одно залишається вашою сестрою. Своїми огидними дотепами на її адресу ви передусім ображаєте всю свою сім’ю, а отже, й самого себе. Мені соромно, що в моєї сестри такий чоловік.

Марґарита й Фернандо зніяковіли під осудливими поглядами інших дам та сеньйорів, які поквапилися перекласти на них і свою частку провини за цей неприємний інцидент.

Філіп мимоволі замилувався Ізабелою.

„Яка вона красуня!“ — розчулено подумав він, а поглянувши скоса на п’яного в дим ґрафа де Пуатьє, скрушно зітхнув. — „І дісталася такому телепневі…“

— Доне Педро, — знов заговорила Ізабела, владно дивлячись на ґрафа Оску. — Я старша дочка вашого короля. — Потім вона перевела погляд на ґрафа Шампанського. — Я ваша наслідна принцеса, доне Тибальде. І я наказую вам обом повернутися на свої місця. — Вона тупнула ніжкою. — Ну!

Тибальд де Труа і Педро Оска неохоче скорилися, всім своїм виглядом показуючи, що чинять так усупереч своїй волі і лише з поваги до жінки та принцеси.

Ернан де Шатоф’єр теж сів і поплескав по плечу віконта Іверо, що сидів поруч нього.

— Алярм відміняється, приятелю. Продовжимо наше змагання.

П’яно косячи очима, Рікард уважно пригледівся до Ернана і розгублено закліпав очима, видимо не второпавши, про що йдеться, та потім усе ж невпевнено кивнув.

— От і гарнесенько, — сказав Шатоф’єр і підняв черговий келих вина.

Тим часом Ізабела підійшла до Філіпа і взяла його за руку.

— Кузене, ви не відмовите мені в одній маленькій послузі?

— Завжди радий вам служити, моя принцесо.

— У такому разі, побудьте моїм кавалером до кінця цього вечора. Сьогодні мій чоловік не в змозі подбати про мене.

— Матиму за честь, кузино, — ввічливо вклонився їй Філіп.

Ґраф де Пуатьє незадоволено завовтузився в своєму кріслі, але заперечувати не став, лише зажадав собі ще вина.

Філіп та Ізабела відійшли в протилежний куток залу, подалі від обох компаній, і влаштувалися в м’яких кріслах біля невисокого столика. На якусь мить їхні ноги зустрілися, і Ізабела з такою квапливістю відсунулася, ніби боляче обпеклась. На її щоках заграв рум’янець збентеження, а в красивих смарагдових очах спалахнули млосні вогники.

— Я дуже вдячний вам за допомогу, кузино, — першим озвався Філіп. — Якби ви не втрутилися, сьогоднішня вечірка могла б закінчитися бійкою.

— Тому я і втрутилася, що не хотіла цього, — відповіла Ізабела. — Не варто мені дякувати, я вчинила так для себе — щоб не бути свідком мордобою між принцами королівської крові.

— І все ж дозвольте мені вважати себе вашим боржником.

Вона лукаво всміхнулася:

— А ви не дуже образитеся, якщо не дозволю? Правду кажучи, я боюся бути вашим кредитором, любий кузене. Наскільки мені відомо, у досить своєрідне розуміння боргу перед жінкою, до того ж ви, як і Господь Бог, звикли повертати сторицею. Тому я відразу