Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Так чи інак, — мовив Бертран, — навряд чи їм це сподобається, коли вони взнають, що ми його звільнили. Це наче вкрасти щось з таці для пожертв у церкві.

— А їм і не треба про це нічого знати. І, поза тим, ми ж їхні повноправні боги, хіба не так? Нам піднесли офіру, а що ми з нею робитимемо, то вже наше діло.

Це останнє він сказав, звісно, жартома. Вони нарешті розплутали останні вузли й відійшли на декілька кроків, щоб убезпечити себе, позаяк не були впевнені в тому, що збирається робити цей чоловік.

— Ми побіжимо в різні боки, — сказав Ебенезер. — Якщо він поженеться за мною, тоді ти переслідуватимеш його ззаду.

Мурин скинув із себе послаблені пута, досі обережно роззираючись, та з зусиллям звівся на ноги. Потім, немов усвідомивши, що він вільний, випростався, потягнувся, вишкірив зуби, звів руки до сонця та звернувся до нього з палкою промовою, перемежаючи її жестами й вказуючи на них.

— Ви тільки-но подивіться, який же він здоровецький! — зачудовано проговорив Бертран. — Навіть Боабділ таким не був!

Ебенезер насупив чоло при згадці про мавра.

— Я так гадаю, що він тепер звертається до сонця; схоже на те, що він складає молитву, дякуючи богу.

— Та це ж чисто тобі справжнісінький битюг!

Потім хлоп закінчив свою промову та повернувся обличчям до них, від чого їм стало моторошно; він навіть ступив до них крок.

— Тікайте! — крикнув Бертран.

Але ніхто ніякого насильства не вчинив; натомість мурин упав долічерева, простягнувшись у них під ногами та щось побожно бурмочучи, і по черзі обійняв їх за щиколотки; закінчивши, він усе одно не підвівся, а так і залишився стояти навколішках, заточившись чолом у пісок.

— Дідько! Що воно означає, пане?

— Я не можу сказати напевно, — відповів Ебенезер, — але здається мені, що ти нарешті отримав те, що хотів: цей горопаха попрощався із сонцем і має тепер нас за богів.

— Присяй-бо, — сказав слуга, почуваючись ніяково. — Ми його про це не просили! І що він, заради всіх святих, хоче, щоб ми зробили?

— Хто його зна? — відповів поет. — Мені ще ніколи не доводилося бути богом. Ми дарували йому життя, і він тепер наш, хочеш — благослови його, а хочеш — лупцюй його палицею, я так міркую. — Він зітхнув. — Хай там як, накажімо йому звестися, поки в нього ще поперек не заболів: жоден бог не тримає людей вічно на колінах.

Лауреат зустрічається з королем анакостинів і дізнається, як же насправді зветься його острів в океані

— Одне знаю напевно, — сказав Ебенезер, коли вони продовжили досліджувати берег, — ми повинні вимагати від хлопа цілковитого послуху, якщо збираємося бути його божествами. По-перше, це, поза всяким сумнівом, властиво всім богам, а поза тим, це найбезпечніший спосіб мати з ним справу: він може прибити нас обох, якщо взнає, що ми смертні.

Вони допомогли чорношкірому підвестися та веліли йому обмити свої рани, які, на щастя, виявилися лише подряпинами від мушель, а ще, крім того, вони пригостили його залишеними крабами — хоч ті були холодні та припорошені дрібним сміттям з кишень, однак цілком їстівні — і, ставши осторонь, зачекали, поки він швиденько з ними впорався. Після цього їхнього акту милосердя той, знову припавши чолом до землі, виказав нові прояви вдячності; прийнявши їх, вони повсідалися разом з ним і, вдавшись до слів, жестів і малюнків на піску, спробували зав'язати з ним розмову. Як зветься цей острів? Ебенезер запитав його про це. Як звати його? Де його місто? Хто зв'язав його та вкинув до моря і навіщо? А Бертран, намагаючись не відставати, додав ще свої запитання: Як далеко звідсіля перше із золотих міст? Яких фальшивих богів мають його мешканці, і які там жінки — темношкірі чи світлі?

І хоча чорношкірий уважно, з благоговінням слухав усі їхні питання, у його очах можна було прочитати радше обожнювання, аніж розуміння: усе, що їм вдалося довідатися від нього, так це його ім'я, котре — хоч воно, у тому не було ніяких сумнівів, не належало до жодної з цивілізованих мов світу — щоразу звучало для Ебенезера по-іншому, як щось на кшталт Дрепунктер, Драйпунктер, Дрекпехтер, Дрогпешьор, Друапактьор, Дрюпегр, Дрешпортьор чи навіть Деспатідор, а для Бертрана він був незмінно Дрейкпекер. Тим-то це могло бути зовсім не його ім'ям, а якимсь дикунським закликом до поклоніння богові, бо щоразу, як вони вимовляли це слово, він впадав навколішки.

— І що ми з ним робитимемо? — запитав Бертран. — Скидається на те, що він зовсім не збирається йти геть у своїх справах.

— Що ж, хай так і буде, — відповів Ебенезер. — Нехай він тоді допоможе нам у наших справах. Саме готовність отримувати наказ робить із людини підданця, а готовність віддавати їх робить із людини правителя. І поза тим, якщо ми його чимось займемо, тоді він нічого не стане замишляти проти нас.

Отож вони і поклали, що нехай уже цей чорний здоровань супроводжує їх і знаходить для них їжу, збирає дрова, куховарить і прислуговує їм у всьому; та й справді, у них не було вибору, позаяк він не виказував жодного наміру залишати їх, і якби розгнівався, то міг би за пів хвилини повбивати їх обох. Усі троє знову вирушили на північ, Ебенезер і Бертран на чолі, а Дрейкпекер позаду, шанобливо відстаючи від них на декілька кроків. Годину або й більше вони повільно йшли берегом, вкритим рінню, пленталися по м'якому піску, перетинаючи верстви червоної, блакитної та білої глини, і незмінно з лівого боку їх супроводжувала суцільна, майже прямовисна скеля, а з правого лежав надзвичайно спокійний океан; на кожному повороті Бертран очікував побачити золоте місто, але натомість перед ним відкривалася якась невеличка затока або звивина в береговій лінії, яка переважно тяглася прямісінько далі на північ. Потім, втомившись і понатиравши собі ноги, вони зупинилися спочити біля підніжжя печери, вхід у яку був просто в кручі на висоті десяти-дванадцяти футів. Ебенезер довірив грубого списа, що допоміг йому вполювати сніданок, дикуну, і той, розмахуючи ним і потираючи живота, показав, що має бажання роздобути щось на обід;