Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Бертран подивився йому вслід і зітхнув.

— Тільки ми й бачили нашого Дрейкпекера; і хай собі йде, я так вам скажу.

— Що?! — Ебенезер усміхнувся. — То ти так швидко втомився бути Богом?

Слуга мусив визнати, що так.

— Я ліпше сам пороблю всю роботу, ніж буду корчити з себе якесь цабе, попихаючи таким страховиськом, як оце він. Хтозна, може, саме зараз він замишляє, як би оце йому настромити нас обох на свого списа та засмажити собі на обід!

— Я так не думаю, — сказав поет. — Йому його служба в нас подобається.

— Ет, пане, нікому не подобаються його пута! Гадаєте, у світі залишився б бодай один слуга, якби кожен мав право обирати? То тільки безталання, принука або злидні змушують одного прислуговувати іншому; усі троє — то безжальні хазяї.

— А як щодо звички або природної схильності? — почав піддражнювати його Ебенезер. — Дехто народжується для того, щоб прислуговувати іншим.

Бертран якусь хвильку роздумував над цим, а потім сказав.

— Звичка — то не є першопричина, а дитя суворої нужди, хіба не так? Наші ноги, вкрившись мозолями, не відчували піратських кайданів, однак ми все одно хотіли їх скинути. А щодо цієї природної схильності до неволі, то це тільки байка, вигадана хазяями: жоден невільник у неї не вірить.

— Але ж лише хвилину тому ти казав, що ладен сам поробити всю роботу, — мовив Ебенезер, — але ні слова не мовив про те, щоб я щось зробив; однак саме я запропонував забути наше колишнє становище, оскільки ця дика місцина ніколи нічого не чула про таку річ, як класи.

Бертран розсміявся.

— Ну, то тоді додайте до мого переліку ярем ще й почуття обов'язку; це не менш безжальний хазяїн.

— Назви це натомість вдячністю чи любов'ю, — сказав Ебенезер, — і подивися, як радо люди сповнюють свої обов'язки на службі в когось! Оцей Дрейкпекер, як ти його називаєш, обрав свої теперішні пута, коли ми звільнили його від значно гірших, і він може звільнитися від них, пішовши від нас, коли йому заманеться. Саме тому я його не боюся і сподіваюся, що він служитиме нам ще багато днів.

Потім він запитав свого слугу, як він один збирається панувати над цілим містом, якщо навіть один підданець на двох нагнав на нього стільки страху.

— Я хочу бути богом, а не королем, — відказав слуга. — Нехай інші віддають накази й дістають їх, очолюють і приборкують заколоти; у себе в храмі я запасуся їжею і питвом і спатиму аж до полудня у своєму золотому ліжку! А ще я візьму собі в компанію з десяток молоденьких священниць, хай вони слухають сповіді та правлять службу в церкві, а ще кілька євнухів-здорованів, аби вони збирали та стерегли грошики.

— Лінощі й розпуста!

— А ви хіба б не так зробили, чи будь-хто інший? Кому ж охота управляти? То нудна робота. Люди прагнуть отримати корону, а не скіпетр.

— Той, хто носить перше, мусить володіти й другим, — відповів Ебенезер. — Чоловік, якому поклоняються інші, — то баран на чолі отари, що біжить, і він мусить задавати ходу, а інакше загине.

— Ото ви, значить, у своєму місті правитимете? — допитувався Бертран.

— Авжеж, — відказав Ебенезер. Вони сиділи поряд, спиною до кручі, ліниво розглядаючи морську далечінь. — Ех, і які ж порядки я б у себе завів! Це була б антиплатонівська держава!

— Сподіваюся, що так воно і буде, пане! Нащо вам Папа, коли ви й самі собі бог?

— Hi, Бертране. Цей Платон говорив про націю, якою управлятимуть філософи, і жоден поет туди б не допускався, окрім тих, що оспівували б уряд. Існує давня суперечка між поетами й любомудрами.

— Ти ба! Як на те пішло, — сказав Бертран, — то воно мало відрізнятиметься від Англії чи якоїсь іншої країни; жоден король, що сповна розуму, не дозволить поетові нападати на нього. Хіба ж лорд Балтимор не для того вас найняв, щоб ви оспівували його урядування, і хіба Джон Куд не зробив усе, аби згубити вас і придушити в зародку поему? Гм, таж оте чудернацьке місце, про яке ви кажете, може цілком бути Мерілендом!

— Ти мене не так зрозумів, — мовив Ебенезер, почуваючись ніяково. — Забороняти підданцю віршувати — то одне; а вказувати, що писати, — то вже інше. У моєму місті філософів радо вітатимуть — поки вони не зчинятимуть якихось ребелій, — але саме поет буде їхнім богом, і поет буде їхнім королем, і поетами будуть усі його радники: це буде поетократія! Я так гадаю, що саме це мав на мислі сер Вільям Довенант, коли марно відплив, аби правити Мерілендом. Поет-король, Бертране, — ця думка має дивовижну магічну силу! І присягаюся, це не якесь там безумство; хто краще вміє читати в серцях людей, філософ чи поет? Хто живе у більшій згоді з навколишнім світом?

Він ще багато чого міг би сказати Бертрану з цього предмета, що займав його уяву цілий ранок, але саме цієї миті двійко якихось дикунів впали, немов грім з ясного неба, і стали перед ними, тримаючи в руках списи. Це були підлітки, років десяти-дванадцяти, не більше, вбрані в щось на кшталт тоги з грубої вовни та штани з оленячої шкіри; їхня шкіра була не коричнево-чорного відтінку, як у Дрейкпекера, а мідно-коричневого, кольору круч, а волосся ані було коротким, ані кучерявилося, а падало прямими чорними пасмами, сягаючи нижче плечей. Вони скривили обличчя в найлютішій гримасі, на яку тільки були здатні, та наставили свої списи на білих людей. Бертран скрикнув.

— Дідько! — вигукнув Ебенезер і підняв догори руки, аби захистити обличчя. — Дрейкпекер! Де Дрейкпекер?

— Нам кінець, він кинув нас! — заголосив Бертран. — Цей негідник нас обдурив!

Але не могло й мови бути про те, щоб ці хлопчаки зістрибнули з верхівки кручі, і навряд чи б вони спустилися вниз без жодного шуму й не вивернувши бодай якийсь камінь. Ебенезеру здавалося, що вони ховалися в печері над їхніми головами, вичікуючи слушної нагоди стрибнути вниз. Один з них грубо звернувся до бранців якоюсь невідомою їм мовою, наказуючи звестися, і вказав на вхід до печери.