Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

83

Перед роботою Влад забіг у лікарню, де перебував Коля. Дочекатися новин здавалося чимось неможливим, бо усі бігали коридорами, не помічаючи нічого навколо. В палату його не пустили, але один із лікарів пообіцяв дізнатися про стан пацієнта і повідомити в найближчі десять хвилин.

В очікуванні Влад сів на лавку. Не міг ні про що думати, спостерігав за метушнею працівників у халатах, і навіть телефон не допомагав відволіктися. Коли випадково підняв голову в інший бік, помітив Кіру, що виходила з якоїсь палати. Її руде волосся було зібране у хвіст, що підкреслював вилиці й витончену лінію шиї. Яскравий макіяж додавав упевненості й лише бахіли, що приховували чоботи на високих підборах, псували образ.

- О, привіт, - із широкою посмішкою вона підійшла до нього.

- Привіт, - чемно посміхнувся Влад. - Ти чого тут?

Її раптова поява вже викликала підозри. В день смерті Філіпа вона була в гуртожитку, спілкувалася з усіма, знала багато чого, а зараз у цій лікарні лежить Коля, і... може, в убивствах вона участі не брала, але бути пішаком цілком могла.

- В мене тут подруга, - відповіла Кіра. - Паленої горілки перебрала, ледве врятували. А ти?

- А в мене друга мало не вбили, - промовив Влад, спостерігаючи за її реакцією.

- Ще одного?! - вона присіла поруч.

- Ага.

- Це якось пов'язано з тією смертю? Ви з'ясували, що з ним сталося? - її голос став м'яким, з нотками співчуття, але Влад не був упевнений, що ця м'якість щира.

- Приблизно, - розпливчасто відгукнувся він. - Тільки це нічого не дає. Все повторюється.

І сам не розуміючи, навіщо, він дістав з кишені куртки ту саму жовту машинку. Вперше згадав про неї й раптом захотілося оглянути ще раз. Покрутив у руках, вивчаючи кожну деталь. Звичайна іграшка.

- Коли ми знайшли його непритомним, у нього в руках була ця машинка. Не розумію, що це означає. Ну, не може ж це бути причиною помсти?  

Кіра взяла іграшку і з непідробним інтересом оглянула.

- Рідкісна модель, у реальній величині в нашому місті таких дві, якщо не помиляюся. Одна в сина нашого мера. А у вигляді іграшки ще треба постаратися знайти, хіба що замовити. Розумієш, наскільки вони заморочилися?

Влад кивнув.

- Може, ви перед кимось винні, у кого така машина? Або знаєш, кому вона належить?

- Ні, - він забрав машинку. - Ще в інших запитаю, може, вони в курсі.

- Запитай, - повторила вона і піднялася. - Мені вже час.

Влад провів її поглядом і знову втупився на іграшку. Безумовно, в цьому набагато більше сенсу, ніж він міг уявити. Головне - знати, що шукати та в якому напрямку рухатися. Але, на жаль, він не знав.

Підозри щодо Кіри почали розсіюватися. Черговий раз вона запропонувала цікаву думку, про що він не встиг подумати. Не міг міркувати тверезо у світлі останніх подій, а у неї виходило, хоча, здавалося, крім своєї зовнішності Кіру нічого не хвилювало. З іншого боку, люди на кшталт неї могли бути ідеальними вбивцями й ніколи не привернуть зайву увагу: завжди намагається допомогти, їм довіряють, а на ділі вона могла без проблем прийти сюди, добити Колю і зникнути непоміченою.

Після її відходу з’явився лікар, коротко пояснив ситуацію і сказав, що днями Колю можна забрати, а поки краще не турбувати. Задоволений такою відповіддю, Влад побіг на роботу.

84

Увечері Лєра залишилася сама, і як би сильно Влад не боявся кидати її, вона запевнила, що зачиниться і буде обережна. Також пообіцяла, що писатиме йому кожні півгодини.

Ближче до ночі Лєра знайшла свою заначку з цигарками та вирушила на кухню. Не вмикаючи світла, сіла біля старої, трохи облупленої батареї та підкурила. Дим кружляв у повітрі, утворюючи химерні візерунки, які повільно зникали, наче її мрії про безпечне завтра.

Відчинене вікно впускало холодний вітер, що лоскотав шкіру, змушуючи її здригатися. Вона обхопила коліна руками, намагаючись зігрітися, і заплющила очі. Психіка не витримувала стільки жахіття. Одна справа - погрози в її бік, і зовсім інша - коли страждають близькі. Це лякало найсильніше.

Її самотність перервала поява жіночого силуету у дверях. Коли порушниця спокою увімкнула світло, Лєра підняла очі й помітила Мирославу. В лосинах і широкій кофті, вона дістала з кишені айкос і сіла поруч.

- Як він?

- Житиме, - відрізала Лєра. Цій новині вона була дуже щаслива, але чомусь більше не хотілося нею ділитися. Хтось порадіє, а хтось ні.

- З'ясували що-небудь? У поліцію зверталися?

- Людмилка зам'яла цю справу, - згадала вона, не приховуючи роздратування. - Сказала, що розголос псує імідж гуртожитку й універу. Коля живий, отже, все гаразд. Єдине, що вона зробила - пообіцяла, що поки не буде пускати гостей, типу це допоможе. Мерзота.

Мирослава нервово усміхнулася.

- Своєрідна жінка. Але я досі не розумію, що тут відбувається. І чому?

Лєра затягнулася сильніше, дим обпік горло, викликавши напад кашлю. Очі наповнилися сльозами, але вона не дозволила собі розплакатися по-справжньому.