Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

- Просто так. Ми ж ні в чому не винні, а вони дістали зі своєю помстою! Мстять нам через смерть Філа і не здогадуються, що ми тут ні до чого.

- Хтось думає, що в цьому винні ви? - не повірила Мирослава. - Ви дізналися, що з ним сталося?

Лєра невизначено знизала плечима і викинула недопалок у відчинене вікно.

- Не дуже. Та і яка різниця? Його це не поверне. А щодо Колі... я не переживу, якщо з ним щось трапиться, - її голос затремтів, у грудях наростало бажання закричати, розірвати тишу на тисячі шматків. 

Мирослава піднялася слідом.

- Переживеш, - вона обійняла Лєру. - З ним усе буде добре, ось побачиш.

- Цього разу - можливо, а наступного? Коли вони повторять це знову.

- Може, тобі варто випити? - запропонувала Мирослава. - У мене є вино. Закрите.

Після такого доповнення Лєра несподівано для самої себе погодилася. Хотілося відволіктися, поговорити з кимось чужим - з тим, хто відразу про все забуде, для кого ці слова нічого не значать і нічого не варті. Мирослава ідеально підходила. Поради від неї не чекали, але вислухати вона завжди готова. Іноді це допомагає найкраще.

Вони вийшли з кухні й вирушили до Мирослави. В коридорі віч-на-віч зіткнулися з Мироном. Розслабленою ходою він ішов від кімнати Кості до сходів. Проходячи повз дівчат, окинув їх таким ненависним поглядом, наче леза жбурляє. Лєра несвідомо здригнулася. Здалося, він стиснув щелепу так,  що в нього забігали жовваки, а в очах палала лють, здатна вбивати.

Мирослава впевнено йшла попереду, не помічаючи ні цих поглядів, ні напруження, що повисло в повітрі. Навіть не дивилася в його бік.

А Лєру ще довгий час переслідували його очі. Нікуди від них не подітися: де він - там помста. Мабуть, обіцянки коменданта виявилися порожнім звуком, або ж Мирон просто зайшов через чорний вихід.

Потрапивши в кімнату до Мирослави, вони дістали чашки й відкрили вино. Кришка зіскочила з тихим клацанням, звільнивши аромат, що на мить наповнив приміщення. 

- Келихів у мене немає, тому по-нашому, - Мирослава розлила вино по чашках, простягнула Лєрі та зголосилася казати тост: - За те, щоб ми, дівчата, ніколи не втрачали своїх коханих.

Не цокаючись, вони зробили по ковтку. За такий тост Лера випила б до дна, але не хотіла поспішати. Її власна кімната за день перебування стала нагадувати в'язницю: пригнічувала і душила, але тепер вона усвідомила, що зміна середовища - це те, чого їй так не вистачало. Мирослава з вином врятували ситуацію, хоча на початку вечора Лера не могла змусити себе піднятися з ліжка.

- Отже, таке може повторитися? - староста згадала їхню розмову на кухні. - Хіба є причини зазіхати на життя Колі?

- Ні, це помилка, - різко видала Лєра. - Після смерті Філа стільки всього сталося, я не знаю, що й думати. Мені намагалися зіпсувати життя, якось покарати, помститися, але куди ще більше? Мене життя вже покарало.

- Про що ти говориш?

- Пам'ятаєш мене на першому курсі? - запитала Лєра. - Зараз я, може, і схожа на якусь багачку з завищеною самооцінкою, але тоді... у мене були убогі шмотки, кнопковий телефон, а фарбуватися я і зовсім не вміла. З мене всі сміялися.

Мирослава схилила голову на бік, її обличчя набуло співчутливого виразу. Вона вмить забула про свою звичну стриманість.

- Лєро, це було давно і зараз не має жодного значення. Ти всім показала, хто ти насправді.

- На жаль, має, - Лєра зробила пару ковтків і почала говорити: - З дитинства у нас із Владом була лише одна мета - просто вижити. Поки мати пропивала зарплату і виплати, нам, щоб не здохнути з голоду, доводилося в сусідів їжу просити, бо вдома, крім горілки, нічого не водилося. Вона могла нас із дому вигнати, щоб не заважали з кавалерами розважатися, могла побити; лише завдяки бабусі ми змогли перетерпіти це. Вона нас годувала, іноді переночувати пускала - не завжди, звісно, бо жила не одна, і пенсії їй ледве вистачало. Бабуся нас у школу пристроїла, тільки я ненавиділа туди ходити: нас із Владом ніхто не сприймав серйозно. Я ще намагалася вчитися, а він у сьомому класі кинув і пішов працювати вантажником на ринок.

З кожним сказаним словом в очах Лєри з'являлося все більше сліз, і вона не намагалася їх стримувати.

- До мами постійно приходили всякі мужики, і тільки-но мені стукнуло тринадцять, вони помітили, що я дівчина. Один чіплятися почав, а я навіть відбитися не могла. Однією рукою він тримав мене, а іншою повалив на кухонний стіл і почав... чорт, багато чого почав. Мама тоді валялася в сусідній кімнаті, спала у власній блювотині й не заважала. Потім з'явився Влад, відштовхнув від мене, морду йому набив. Той мужик розлютився, схопив ніж і штрикнув його в шию. Я мало сама того придурка не зарізала; добре, що рана не настільки серйозна виявилася. Одразу приїхали лікарі, все владнали. У нього досі видно на шиї шрам - він ніколи не пройде. Завжди буде нагадувати. І такий випадок не єдиний, але ми все терпіли. Потім померла бабуся, а це, - Лєра потягнулася до шиї, де в неї висів медальйон. - Це все, що від неї залишилося. Після її смерті я не знімала його - надто він мені дорогий. В той день я його мало не втратила, так злякалася. А ти знайшла.

Лєра замовкла. Одним махом випила вино і глянула на Мирославу. Староста сиділа мовчки й не перебивала, розуміючи, що перед нею відкрили зранену душу, готову розповісти більше.