Читати книгу - "Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ, Гжегож Россолінськи-Лібі"

Замість некролога на титульній сторінці 22 жовтня 1959р. «Українська думка» опублікувала фотографію погруддя Бандери і довгу, скорботну й апологетичну статтю, яка починалася словами: «Степана Бандери більше немає серед живих! Степан Бандера був убитий рукою ворога». Погруддя виготовили 1948 р. у баварському таборі DPs (один — з дерева, інший — з гіпсу). Автор — Михайло Черешньовський, партизан УПА, який переїхав до Баварії 1947 р. На погрудді Бандера виглядав таким, яким він був на початку сорокових, років за 20 до смерті — за часів, коли ОУН(б) здійснювала «Українську національну революцію»[1944]. У статті повідомлялося, що звістка про смерть Бандери вмить засмутила «не тільки українське суспільство», а й всіх патріотів інших національностей. 15 жовтня «назавжди залишиться днем жалоби для всієї української нації, так само, як річниці загибелі Симона Петлюри, Євгена Коновальця і Тараса Чупринки [псевдонім Романа Шухевича]». У статті запевняли, що «момент смерті Бандери настав тоді, коли всі без винятку українські патріоти зобов’язані… цінувати Бандеру як революціонера і політика». Стаття закінчувалася твердженням, що смерть Бандери не треба розглядати як кінець. Навпаки, це має надихнути вірних революціонерів-націоналістів, які перебувають в еміграції, на подальшу боротьбу: «Ім’я Степана Бандери було за його життя бойовим прапором для всього українського народу і таким же прапором залишиться воно і по смерти цього Провідника української національно-визвольної революції, аж допоки Батьківщина наша не позбудеться остаточно — раз і назавжди — із своєю кров’ю Героїв освяченої землі всякого врага і супостата!»[1945].

У некрологах і жалобних статтях Бандеру згадували як справжнього патріота і національного героя, безстрашного ворога нацистської Німеччини і СРСР. Після загибелі Бандери будь-які згадки про те, що він був фанатиком, радикальним націоналістом, прибічником фашизму і нацистським колаборантом, розцінювалися або як радянська пропаганда, або як єврейська чи польська провокація. Усім, хто солідаризувався з Бандерою, особливо не подобалося, коли в матеріалах про Бандеру згадували про воєнні злочини ОУН і УПА. У відповідь на такі статті націоналісти із середовища емігрантів часто звинувачували авторів у поширенні антиукраїнської пропаганди, нагадуючи, у свою чергу, про те, як НКВС, поляки чи німці вбивали українців[1946].

5 листопада 1959р. в газеті «Українська думка» надрукували матеріал, у якому Юліуша Сокольницького засуджували за «ганебний вчинок» — в газеті Daily Telegraph вийшла його стаття, у якій він згадував ім’я Бандери у контексті розповіді про етнічне насильство УПА проти польського населення. Редакція газети «Українська думка» зажадала від автора вибачень. Союз українців у Великій Британії (СУБ) попросив Daily Telegraph опублікувати лист-спростування, але після того як редакція відмовила йому в цьому, СУБ надрукував цей лист на сторінках видання «Українська думка». Діячі СУБ стверджували, що їх шокував матеріал Сокольницького, який був «дезінформований про життя і кар’єру пана Бандери»: Бандера з липня 1941р. по квітень 1945р. був ув’язнений, і «тому він не може бути притягнутий до відповідальності за все, що відбувалося в Україні 1944р., особливо з 1943 р.». Так само вони заявили, що «саме війська [радянського партизанського ватажка Сидора] Ковпака скоювали злочини, і [вони] були спрямовані за наказом Москви на знищення [українських націоналістичних борців за свободу]». У статті також нагадали про «гоніння, яким піддавали жителів Західної України в результаті польської окупації», і додали, що «перед лицем нашого спільного ворога — російського комунізму — має бути співпраця між нашими двома народами»[1947]. Невірна дата закінчення ув’язнення Бандери, зазначена у листі, свідчила про те, що шанувальники Провідника мало що про нього знали. Значно цікавішим, однак, є те, як вони прагнули вибілити воєнні злочини ОУН і УПА за допомогою віктимітизації та інструменталізації образу Бандери. Таке заперечення злодіянь ОУН і УПА триватиме понад півстоліття. Хоча залишається справедливим і те, що у багатьох своїх матеріалах опоненти Бандери покладають на нього особисту відповідальність за ті злочини, які скоювали члени його руху, а не він сам.

Претензії людей, які наважувалися нагадати про злочини ОУН-УПА, залишалися малопомітними на тлі загального потоку релігійних та політичних комеморацій, які у жовтні-листопаді 1959 р. влаштували осередки української діаспори у великій кількості країн (Аргентині, Австралії, Австрії, Бельгії, Бразилії, Канаді, Франції, Західній Німеччині, Новій Зеландії, Великій Британії та США)[1948]. Під час цих глибоко ритуалі-зованих церемоній, характер проведення яких відрізняла суміш релігійних і політичних мотивів, часто лунали проповіді священиків, де ненависть до СРСР і Росії (а іноді — до євреїв і поляків) була однією з ключових тем. Збори і демонстрації, які відбувалися після таких панахид, часто перетворювались на оргію політичної ненависті до «червоного диявола», де знову ж таки змішували політику та релігію[1949].

На адресу родини Бандери надійшло кілька сотень листів, у яких свої співчуття висловили представники десятків різних організацій діаспори, зокрема студентських, школярських, релігійних, ветеранів УПА та дивізії СС «Галичина»[1950]. Націоналістичні торжества, раніше заплановані на 15 жовтня 1959 р. або на дні, наближені до цієї дати, відбулися на честь Степана Бандери (наприклад, святкування, організоване 18 жовтня в Торонто асоціацією колишніх воїнів УПА)[1951]. Наприкінці 1959р. у деяких містах (зокрема у Лондоні) комеморації Бандери відбулися вдруге[1952].

Репортажі про похорон Бандери надрукували всі українські газети — не тільки контрольовані 34 ОУН, а й багато інших, наприклад, головна американська газета української діаспори «Свобода» (Нью-Джерсі). На першій шпальті примірника від 31 жовтня 1959 р. газета «Гомін України» розмістила статтю під назвою «Остання дорога Провідника Бандери», автори якої у патетичній манері розповіли, що в «останній 500-метровий шлях Бандеру» провели 1500 осіб, серед яких було десять священиків. Попрощатися зі своїм Провідником, який «загинув на першій стійці в кривавій, затяжній боротьбі з жорстоким, підступним, нікчемним ворогом», зібралися прихильники зі всього світу. «Свобода» й «Українська думка» повідомили, що на похороні було понад 2 тис. осіб. Масштаб трагедії, яка спіткала українців, читачі газет мали змогу оцінити за фоторепортажами. «Гомін України» опублікував світлину жалобної процесії, на якій четверо чоловіків несуть труну Бандери. Попереду труни крокують чоловік у костюмі (по центру) і четверо дівчат у формі (мабуть, члени СУМ), обличчя яких оповиті сумом і тривогою. Одна з дівчат плаче, опустивши очі. Погляд чоловіка, який зосереджений на прощанні з Провідником, не тільки сумний та замислений, а й здається сердитим. Обличчя людей, яких ми бачимо на фотознімку, свідчать про однаковий для всіх стан — непересічну втрату (іл. 248)[1953].

На похороні Бандери тримав слово Стецько;