Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Так.

— Хлопці, ви можете поки що відпочивати. І стежте за новинами, що там на планеті відбувається.

Артем кивнув і пішов зі своїми хлопцями. Посміхнулася сама собі моя підтримка це 12 або навіть 13 військових, ну як військових. Добре підготовлених у міру озброєних хлопців зі служби охорони. Хоча вони всі тією чи іншою мірою проходили військову службу.

Герман налаштував мені відеоконференцію і спробував зв'язатися з королем. Щоправда, додзвонитися у нас не вийшло.

— Думаю через те, що ніч, — сказав він.

— Справді. Хм, забула. Гаразд, пішли відпочивати. Сили нам знадобляться.

Заснути я так і не змогла. Пішла гуляти кораблем і знайшла зовсім маленький спортивний зал. Тут можна було хіба що побігати і щось зробити на брусах. Трохи побігла і пішла робити прес. Заодно повисіла вниз голів.

— Не спиться? — запитав Антуан, з ним прийшов і Герман.

— Дивлюся вам теж.

Злізла з брусів.

— Антуане, пробач за те, що я розлютилася.

— Прощаю і не ображаюся, я теж не правий таким жартувати. Ходімо, знайдемо кухню. І ти мені, нарешті, розкажеш, як ти там вижила на дикій планеті.

На кухні зустріли всіх хлопців з охорони. Обрала собі рибні котлети й овочі. Чоловіки віддали перевагу традиційно м'ясу. Антуан підсів за складений в один великий стіл.

— Ну розповідай, як ти там вижила, — сказав Антуан з усмішкою.

Я і розповіла, щоправда тільки перші два тижні до загибелі хлопців включно. Хлопці навіть їсти перестали, у когось апетит пропав.

— А що потім було? — запитав злегка блідий Антуан.

— Нудьга смертна, — відмахнулася я. — Що може бути цікавого залишитися абсолютно одній на всій планеті з дикими тваринами. Удень намагалася спати або щось поїсти. Вночі дивилася на зірки.

— Ви й далі полювали на урс?

— Так, там нібито або яйця птахів, або полювання. Мені пощастило, що я тільки кілька разів із дикими собаками перетнулася, і потім, коли одна залишилася, на щастя, була поруч із будинком.

— У тебе через цю планету снодійне? — запитав наставник.

— Угу, ритми сну сильно збилися. Я спочатку не могла банально заснути довше ніж на три години. І коли спала постійно, здавалося, що я все ще там. Нам усім потрібно виспатися до посадки. Скільки зараз за нормальним часом?

— На Афоні вже світає, — сказав хтось із хлопців.

Я кивнула, прикидаючи, що скоро можна буде зателефонувати королю.

— Антуану вдалося на Янкуїн-2 додзвонитися?

— Так. Частину хлопців уже виписали, у них тільки синці. Решту підлікують до нашого приїзду. Зв'язався з Максимом, порадив йому не відсвічувати, організувати охорону. Ну щоб вони знову на рожен не лізли і потім нас зустрінуть і, якщо що, допоможуть переловити хуліганів. З місцевими правоохоронними органами у них щось зовсім глухо. Їм телефонують, просять допомогти, а вони ніяк не реагують. А хлопці з підприємства виїхати не можуть. Їм пощастило, що хоч якісь продовольчі запаси є.

— Їх обстрілюють, коли вони намагаються вийти? — запитав Артем.

— Так.

— Дивно, що місцева поліція не реагує.

— Я думаю просто декому заплатили, можливо вищим чинам.

— Їм же гірше, — усміхнулася я. — Потрібно спочатку Його Величності додзвонитися, попередити.

— Години за три можна буде зателефонувати. Може поспите? — запитав Герман.

— Зараз не засну. Занадто багато думок.

Далі їли переважно мовчки. Я потім перебралася в кабінет і сиділа біля ілюмінатора, дивилася на космос. Король Олександр сам мене набрав через дві години. Було видно, що він ще сонний.

— Ізабелло, у тебе щось сталося? Стривай, а ти де?

— Лечу на Янкуїн-2.

— Навіщо? — щиро здивувався прийомний батько.

Я злегка посміхнулася.

— Ми купили підприємство, а його хочуть віджати. Місцева поліція моїм хлопцям не допомагає. Можливо, доведеться просити допомогти декого.

— Тільки не кажи, що попросиш того кнура про допомогу?! — вигукнув обурено Олександр.

— Тільки в крайньому випадку, я це хотіла попросити в цьому питанні вашої допомоги.

Олександр посерйознів і кивнув.

— Говори.

— Навіть поки що не знаю, що й казати. Просто для початку хотіла сказати, куди полетіла. Потім якщо піде не за планом, я зателефоную.

— Що думаєш робити?

— Піду в поліцію їхню місцеву, і подивимося, як високо мені доведеться піднятися, за одне перевірю, хто продався. Бо вони не реагують на за заяву про обстріл, а це дивно.

— Обов'язково було тобі летіти?

— А хто ще? Антуан? Так ми вдвох, ще Герман і 12 хлопців з охорони. Якби батько був живий, полетів би він. Відправляти одного Антуана занадто ризиковано. Я ще не настільки готова залишитися одна з фірмою. Та й не готова була б летіти зараз одна.