Читати книгу - "Вибрані твори"

Той розгублено присунув до себе папір, заскрипів пером…

Пізно, нездоволений собою і засіданням, пішов додому Кушнір, а Крамовий, постукуючи олівцем по столу, іще передавав у редакцію про обурливі дії Горицвіта.

Варивон після правління зайшов до Дмитра. Розповів усе, зм'якшуючи тони і запевняючи свого друга, що ця загроза не страшна.

— Він таки хоче, щоб я його навіки провчив, — похмуро вислухав Дмитро Варивона.

— Ну, і що ти цим докажеш? Ні чорта не докажеш. На дідька, значить, він тобі, така погань, здався? І не подумай паскудити руки об нього. Я знаю: збори не затвердять постанови правління. У кого з наших бригад підніметься рука проти тебе?

— Чому ні? У Варчука, Василенка…

— Ну, про тих не будемо говорити. То грязь, що прилипла до наших коліс. Все перемелеться, Дмитре, і мука буде. Ще й яка мука!

— Ні, Варивоне, не для мене така приказка. Він, Крамовий, мою, нашу гордість хоче переламати, ногами розтоптати. Ось ми підводимося з землі, злиднів, з темряви, а він назад хоче нас у багно затоптати, принизити. Ти відчуваєш це?

— Біс його знає, що він за чоловік.

— Він хоче, щоб я йому в ноги поклонився, шапку перед ним скинув. А я, будь він бог, не поклонився б, коли що не так. 11 То ж це за життя виходить? Ми працюємо з усією душею, а нас якийсь зайда може з колгоспу викидати. Це не з колгоспу він мене вириває, а з самого життя. Куди я тепер без людей? І що я без людей? Ех… — і затулив обома руками натомлене і почорніле обличчя.

— Це ти правду, значить, кажеш. Досадно, коли за кривавицю якесь одоробло плює тобі в обличчя. Та дарма, люди знають тебе, не викинуть із своєї сім'ї. А ти завтра в район поїдь.

— Завтра неділя… Жаль, що товариша Маркова нема. Той би одразу розібрався, хто з нас правду шукає.

— Він при Маркові тебе не зачепив би. Момент вибрав. Прощавай, Дмитре. Приходь до мене завтра з жінкою в гості. Вже Василина скучила за вами, кілька разів переказувала, щоб прийшли, — довго не випускав Дмитрової руки. — Ну, не треба, дорогий… Не Крамовий нашою долею править. От що ти батогом намірявся — це погано: ти прямо як сірник — зразу спалахуєш. Мовчиш, а потім…

— Не вскочив би в машину, я вибив би з нього трохи бундючності.

— Говориш казна-що. Словом, приходь завтра до мене. Подумаємо, що робити, по чарці, значить, вип'ємо. Не зійшовся світ клином на Крамовому.

— Ще б чого бракувало! Тоді зразу кидайся в воду. Ех, боюсь, щоб у газеті не надрукували, — згадав, як блищало сльозами перелякане, скривлене обличчя Василенка, і ще тоскніше стиснулося серце. Невдоволення, обурення, злість лихоманили міцне тіло Дмитра і так важко, туго, збиваючись в один тоскний клубок, ворушилися в грудях, начебто хто їх викорчовував з болючої плоті.

Він буде добиватися і доб'ється свого. Але хіба такої подяки чекав за свій чесний труд! І коли вже навчаться такі керівники, як Кушнір, не тільки на словах, але й на ділі підтримувати своїх передовиків? Ти ж обраний батьком для своїх колгоспників. А відмовиться батько від своєї дитини, коли та навіть щось не так зробила, помилилась? Повилазило, що я тільки добро робив для свого колгоспу? Ні, тепер не буду таким дурним: поновлять у колгоспі — бригадиром і за золоті гори не стану… Це я, виходить, зривник! Коли б усі так уболівали за роботу, у зерні по коліна ходили б… А добре це піти полем, коли гречка в цвіту. Закипить рожевими хвилями, а над нею небо тремтить, подзвонює дзвониками.

І дивно: чим більше тривожився Дмитро, тим глибше входив у дороге привілля своїх ланів. І хоча знав, що він з сьогоднішнього вечора уже напіводрізана скибка, але це почуття, коли думав про поле, роботу, йшло десь позаду, як докучлива тінь, бо він усіма своїми думками, почуттями, роботою був навік зв'язаний з людьми. Те, що кілька років тому було ще віддаленим, тепер стало кревним і рідним. І при одній думці, що йому доведеться працювати самому, окремо від усього села, аж у дрож кинуло. «Ні, не буде по-твоєму, враже. Не на тобі світ клином зійшовся».

Знову болів і тривожився і знову непомітно входив у свої бригадирські турботи: бачив себе на полі, з людьми, чув, як добірне зерно гречки рівними разками лягало в теплу, крупчасту землю.

Другого дня Дмитро не пішов до Варивона. Знав, що знову почне друг розважати його і словами, і чаркою, і піснею. А яке там в біса може бути заспокоєння, коли всередині жили розриваються? Краще вже побути на самоті, десь у лісах чи на полі.

Перекинув через плече свою двостволку і левадами пішов до лісу. Думалось піти аж до старого городища в несходимому яру.

Луги, як червінцями, горіли сліпучим квітом латаття, зрідка похитувавсь червоними гордовитими голівками коров'як і мерехтів іскорками зелений квасок. В лісах уже прозорий огонь зелені підігрівав чорні столітні дуби. Поміж молодою травою, наче хто росою бризнув, рясно цвіли білі квіти, темніли сердечка дикого часнику. Вітри, струшуючись з верховіть, м'яко йшли понад землею, кружляли в озеречках квіту і знову підіймались у гомінку напівпрозору листву.

Спочатку затуманеним зором бачив Дмитро весняну красу, а потім, непомітно для себе, міцніше почав вбирати і барви, і світло, і шуми, і шерехи, і співи.

Біля полудня вийшов на пасіку, привітався з Марком Григоровичем Синицею.

— Може, медом тебе почастувати, бригадире? Ходімо до хати.

— Я вже не бригадир, — затиснув уста.

— Як так? Відмовився? Це недобре на твої літа, — несхвально похитав головою.

— Відмовили, — і розказав усе Маркові Григоровичу. Але той тільки розсміявся.

— Кажеш, чуть не побив Крамового? Варто було б батогом перехрестити. Він і мене повчав: чого ви бджолам на зиму по шістнадцять кілограмів меду залишаєте? Менше треба.

— А що ви йому?

— Можна, кажу, і менше. Все можна. Навіть увесь мед можна вибрати. Всякий господар по-своєму робить. Напишіть мені розписку, що берете всю відповідальність на себе, прикладіть печатку і дайте мені на схованку… — Тільки носом покрутив. — Ну, ходімо до хати. Нічого тобі, Дмитре, не буде до самісінької смерті. Ніякий дідько з колгоспу не викине, — бережно вийняв з густої сивої бороди бджолу. — Заплуталась. Ну, лети щасливо. І де це я вже встиг подряпатись? — здивовано подивився на розірваний палець. — Треба прополісом залічити.

Уся хата Марка Григоровича пропахла медом, воском, пергою і невивітреним духом квашених яблук. На