Читати книгу - "Людолови. Том 2"

Вранці Петро Одинець і двоє полковників поїхали до думних дяків з подарунками від Запорозького війська.

Був сонячний лютневий день. В садках гірським кришталем блищала ожеледь, бурульки іскрилися і мінилися діамантами. Червоногруді снігурі стрибали по снігу і підбирали зернятка розсипаного вівса. Блакитнуваті замети ховали бруд і покидьки московських вулиць. І під ними все здавалося чистим, м'яким, блискучим. Золотим мереживом блищали в небі церковні хрести. І Медже мимоволі замилувалася новою, не схожою на всі інші картиною. Вражало її тільки те, як низько стоїть над обрієм сонце, наче опівдні був вечір.

Попереду козацьких саней бігли скороходи і кийками розганяли людей. Промайнув повз сани Страсний монастир з прозорою філігранню хрестів і чотирикутною рудою вежею над головним входом. Вулиця круто спускалася до Неглінної, і перед козаками замайоріли мури і вежі Кремля. Праворуч і ліворуч стояли двоповерхові боярські палаци з вибагливим різьбленням, з цибулюватими вежами і дахами наметом або з гребінчастими палубами, як на кораблях; ганки з грушовидними колонками, а навколо — сади, наче гаї з гірського кришталю, з-за яких визирав Кремль гостроверхими строкатими вежами, де кожна має свій вигляд, але всі схожі одна на одну, наче ланки візерунчастого намиста… Високий зубчатий мур оперізує їх рудим кам'яним поясом, і кожен зубець нагадує хвіст велетенської рибини, а проміж ними де-не-де вилискує на сонці «протазан» чи то самопал вартового. Сани круто звернули ліворуч, і за мить завирував навколо козаків бучний і галасливий Китайгород.

З paнку до присмерків, коли замикали вулиці рогатками, юрмилися тут збитенники та пиріжечники, хлопи та посадські баби, приїжджі та злодії, міщани і стрільці, яким не дозволялося торгувати, служилі люди та скоморохи. Крамарі закликали прохожих до крамниць, жебраки виставляли на показ відтяті ноги і руки, жахливі рани від білої прокази і червоно-синього вовчого лишаю. Вони хапали прохожих за руки, тремтіли і лебеділи на всі голоси. Тут же каліки перехожі співали духовних кантів. Брязкаючи хрестами й залізками, танцював юродивий, і лаялися п'яниці біля царева кружала, поки баби і міщани, хлопи, а іноді й бояри, виглядали, де що впадає їм в око з заморського або місцевого краму.

Де-не-де з темної крамнички вибігали верткі чорноокі хлопчики закликати покупців. Побачивши Медже та інших татарок, вони на мить остовпіли і раптом, забувши все, кинули їм услід кілька безладних слів горловою південною мовою, не зрозумілою ані московитам, ані козацькій старшині. І здригнулася від цих слів Медже і тремтячими руками натягнула фередже, відкинуте з наказу старшини.

— Та їх тут багато, і турків, і татарчат, — говорив своїм супутникам Петро Одинець, — бо ж московити завжди купували у наших ясир. В Путивлі був у нас справжній ярмарок. От тільки ця клята війна припинила торгівлю.

Китайгород залишився позаду. Коні мчали пустинною вулицею проміж садів і ланів, що траплялися навіть у центрі Москви, і раптом зупинилися біля різьблених воріт з іконою під дахом. Скороходи закалатали у ворота, їм відповів різноголосий хор собак, і воротар з низьким поклоном розчинив ворота і знов замкнув їх за гістьми.

Тут жив думний дяк, князь Іван Курбатов, син Грамотін.

Будинок його стояв в глибині, високий і темний, рублений з товстих ялин, з стрімким тесовим дахом. На першому поверсі містилися куховарні и пекарні, комори и челядні. Криті зовнішні сходи вели на другий поверх. Різьблений ганок з барвистими грушовидними стовпчиками ніби закликав до покоїв гостей, а різноколірні шибки в свинцевих рамах блищали на сонці, як самоцвіти.

Челядь упадала навколо гостей, сипала співучою улесливою швидкомовкою і здивовано зиркала на татарок.

— Ходімо, — махнув Медже Одинець. — А ви посидьте. Ми не забаримось.

Назустріч гостям ішов уже сходами сам господар. Хлопи підтримували його під лікті, а він здалеку простягав руки до Одинця, наче зустрічав найдорожчу і найближчу в світі людину.

— Здравствуй, гость дорогой, пан старшина! Вот не ждал, не гадал такой радости! Добро пожаловать, голубчик. Сюда, в хоромы.

Одинець і полковники поцілувались з господарем і піднялися разом з ним до христової палати[302]. Пам'ятаючи московський звичай, старшина спочатку перехрестилася на покуття, де мінилися барвисті вогники лампад, потім знов вклонилася господареві.

— Садитесь, пан Одинец, и вы, паны полковники, — чемно запрошував думний дяк, а сам — з цікавістю позирав на Медже, що боязко спинилася на порозі.

— Дозвольте, пане дяче, по-перше, передати тобі оцю шаблю турецьку від нашого зацного лицаря і гетьмана, Петра Конашевича-Сагайдачного, — заговорив Одинець, перезирнувшись з товаришами, — і оцю бранку-татарку, захоплену в околицях Каффи.

Одинець повільно і урочисто розгорнув зелений шовк, подав дякові шаблю і рухом наказав Медже вклонитися новому господареві.

Боярин узяв шаблю і, як знавець, замилувався чудовим лезом і держаком у самоцвітах, зиркнув і на Медже, потім урочисто і низько вклонився старшині.

— Сердечно благодарю славного гетмана Петра Конашевича-Саадашного за память дорогу и за подарок. Хоть и не те мои года, но если случится брань с неверными, — стану я с этой саблей плечом к плечу с нашим войском на защиту веры и родины. А за память драгоценную спасибо сердечное и низкий поклон. И за татарку — спасибо. Вишь, какая она раскрасавица, — блимнув очима боярин і, щоб не принизити своєї гідності, провів долонею по бороді і заговорив про щось інше.

Медже розгублено переступала з ноги на ногу. З страхом і цікавістю озиралася вона навкруги. Після блискучого сонячного і сніжного півдня в покої здавалося темнувато.

Барвистими плямами падало світло крізь кольорові шибки на восковану долівку і лави, вкриті вишиваними шовковими покривками з добротного бухарського шовку. А дубові стіни і стеля були суворі й похмурі — тону старого дуба. Бурштинами, сапфірами, смарагдами і рубінами миготіли лампади біля iкон і їх барвисте сяйво грало й мінилося у срібних і золотих ризах, наче все покуття було з самого грезету.

Велика кахляна груба з лежанкою займала куток біля дверей. На полицях лежали великі церковні книжки і пергаментні згортки всуміш з якимось незрозумілими речами, серед яких виділялася майстерно зроблена модель корабля з розгорнутими вітрилами.

Про Медже нібито всі забули. Козаки розмовляли з боярином про війну і торгівлю, про англійських, іспанських та голландських купців, що заходили до Білого моря, про турецькі, перські й про татарські каравани. Боярин поважно пестив свою довгу бороду, ніби цілком захоплений розмовою, але його вузенькі, втоплені в щоках