Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Угода «Мінськ-2» нездійсненна ще й тому, що підписана під тиском у виняткових обставинах. Багато українців вважають її несправедливою. Українські народні депутати не розглядають Мінські угоди як міжнародно-правові акти, оскільки їх ніколи не подавали до парламенту для ратифікації (натомість їх було схвалено резолюцією Ради безпеки ООН); справді, неясно, чи мали представники України законне право їх підписувати. Екс-президент Леонід Кучма, голова українських переговірників, розповідав, що «нам фактично висунули ультиматум. Або ми приймемо його [Путіна] умови і припинимо будь-який опір, або перестанемо існувати як незалежна держава»[1015]. Канцлер Німеччини Анґела Меркель під час мінських переговорів переконувала президента Порошенка взяти на себе більші зобов’язання, ніж він міг виконати в дійсності.

Маріонетки Кремля підтримують «возз’єднання» територій із російськомовним населенням з «Матінкою-Росією», проте у них немає іншого вибору, окрім підпорядкування стратегії Путіна щодо повернення усього Донбасу до складу України. Варто зауважити, що план так званої «федералізації» України із наданням широкої автономії нині окупованим районам Донеччини і Луганщини не містить у собі нічого принципово нового. У 2003 році Росія запропонувала Молдові «План [Дмитра] Козака», що передбачав створення «асиметричної федерації», а насправді конфедеративного союзу Молдови, Придністров’я та Гагаузії. Молдовський президент, комуніст Владімір Воронін відмовився підписувати угоду щодо втілення його умов. Практично ніхто з українських політичних лідерів (за винятком хіба Юрія Бойка чи Вадима Рабіновича, які не мають шансів посісти президентську посаду) також не погодиться на подібний план, бо російська «федералізація» не має нічого спільного з міжнародно визнаними концепціями федеративних політичних систем, натомість веде до горезвісної «боснізації».

Стратегія Путіна полягала в тому, щоб перетворити Україну на слабку державу, чого завжди бажала російська націоналістична думка. З погляду російських націоналістів, Україна існувала лише завдяки тому, що Росія їй це дозволила, а отже, поза московськими патерналістськими обіймами вона приречена на провал. Очільник «Російської громади Криму» Сергій Цеков говорив, що Переяславська угода 1654 року має важливе значення, бо без неї «вочевидь сьогодні не було б і такої держави, яка називається Україною»[1016]. Згідно з новим виданням давнього «плану Козака» матеріалізовані химери «ДНР» і «ЛНР» мають стати «іграшковими провінціями» та проросійськими рупорами всередині України[1017]. Міністр закордонних справ РФ Сєргєй Лавров, наче повторюючи виступ Путіна в НАТО 2008 року, заявив, що «лише неприєднана Україна може уникнути подальшого територіального розпаду»[1018]. Призначений Москвою ватажок «ДНР» Денис Пушилін попереджав: «Будь-які кроки, які Київ може зробити у напрямку НАТО чи будь-якого іншого антиросійського альянсу, будуть неприйнятними для нас»[1019].

Але навіть слабкої української держави, яка не має жодних прагнень щодо членства в ЄС і НАТО, було б недостатньо, адже Росія потребує гарантій свого впливу. Підкуп Януковича, щоб той відмовився підписати Угоду про асоціацію з ЄС, мав на меті створити своєрідну «сатрапію», подібну до кадировської Чечні. Російський експерт з проблем безпеки Павєл Фєльґєнгауер вважає, що кінцевою метою Путіна є знищення незалежності України шляхом встановлення цілком лояльного йому режиму:

«Він хоче знайти Рамзана Кадирова, який став російською маріонеткою в Чечні. Він міг би захопити Тбілісі. Але він цього не зробив. Замість цього він знайшов Бідзіну Іванішвілі, який дещо змінив Грузію. В ідеалі Росія хоче знайти Іванішвілі для України — контрагента, який розуміє стару політику Кучми, дозволить Україні залишатися російським домініоном із обмеженим суверенітетом якогось типу, без Криму, але з конституційними гарантіями влади для “донецьких хлопців”, щоб вони могли накласти вето на спроби руху Україну на Захід. Путін хотів би, щоб цей лідер був керованим»[1020].

Україно-російську кризу спричинили не розширення ЄС та НАТО чи просування демократії, як переконують ультраліві експерти та політики-«реалісти» — її зумовили два чинники. Перший — це російське і, зокрема, путінське небажання визнати, що українці є окремим народом, а Україна — незалежна держава, яка має суверенне право визначати свою геополітичну приналежність. Другий — схильність Віктора Януковича і очолюваного ним донецького клану до монополізації влади, підпорядкування держави собі, корпоративного рейдерства держави та намагання пристосуватися практично до будь-якої московської вимоги, що завершилося великомасштабною зрадою. Це було пов’язано з переходом до радянофільської та українофобської національної політики і поверненням до радянського стилю ставлення до політичних опонентів. Загалом ця політика зробили народні протести невідворотними, найпізніше на виборах 2015 року, але вони сталися на рік раніше, після того, як Янукович скорився російському тискові та відмовився підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. Ці протести, своєю чергою, радикалізувалися у відповідь на спроби Партії регіонів і КПУ знищити українську демократію шляхом ухвалення «драконівського» законодавства, відмови президента від компромісу, використання ним бойовиків та загонів спецпризначення для політичних репресій, тортур і вбивства демонстрантів.