Читати книгу - "Останнє літо"

— Додому. Хочу викликати до себе тиловиків, перевірити, як з подачею боєприпасів. Сьогодні цим питанням ще не займався. А ти?

— Зачекаю тут. Батюк наказав чекати його дзвінка.

А після цього по дорозі додому заїду до рухомої групи — вона в лісі, на схід від Замошшя, — Серпілін подивився на годинника, — вже зосередилась. — І, взявши Захарова під руку, ще далі відійшов з ним убік і спитав: — Костянтине Прокоповичу, яка в тебе думка про Миронова складається?

Ти й першого дня в нього був, і сьогодні. Чи правильно ми зробили, що після перших невдач не усунули його?

— Гадаю, правильно, — сказав Захаров. — Якось він першого дня надто ідеально підійшов: вважав, що коли все так добре розписано — стільки залпів туди, стільки залпів сюди, — то все само собою й зробиться. І коли загруз у заплаві, розгубився. А тепер у нього вже матеріалістичний погляд на речі: на план надійся, але й сам пильнуй!

— А як з підлеглими? — спитав Серпілін. — Чи досить вимогливий?

— Вимагати вимагає, але тон професорський.

— Тон ще нічого, — сказав Серпілін. — А що першого дня, як ти висловлюєшся, «надто ідеально підійшов» і вважав, що все піде, як за розкладом, — оце мене в ньому налякало…

— Ти сам професор, тобі видніше, — всміхнувся Захаров.

— Це коли було! — сказав Серпілін. — А за нього боявся: тільки на третьому році війни з академії на фронт випросився…

З барака вийшов командир корпусу й попрямував до них.

— Товаришу командуючий, можу доповісти останню обстановку…

Обличчя Миронова з запалими щоками, з щіточкою вусів над тонкими, неусмішливими губами й раніше здавалося худим. А зараз комір генеральського кітеля так одстав від шиї, що здавалося: кітель з чужого плеча. «Ох і дісталося за ці дні професорові! Скільки ж це йому років? Пригадується, молодший за мене…»

Миронов усе ще стояв, чекаючи відповіді. І Серпілін раптом помітив у нього сліди від дужок пенсне. Відтоді, як Миронов прийшов із своїм корпусом в армію, за всі три тижні жодного разу не бачив його в пенсне. Виходить, раніше носив, а тепер не носить. Чому? Професорського вигляду не хоче мати, чи що?

— Доповідайте, Віталію Вікторовичу.

— Краще б на карті.

— Ходімо, — сказав Серпілін. — Надто вже КП у вас непривабливий. І хто його вибирав!

Вони ввійшли в барак. Миронов, стоячи над картою, підняв гостро заструганий олівець кінцем угору й затримав його в повітрі так, наче хотів привернути загальну увагу до того, що зараз говоритиме й показуватиме. І цим одразу нагадав Серпіліну того колишнього Миронова, молодшого ад’юнкта академії, який подавав надії. Він читав їм, слухачам, лекції з історії воєнного мистецтва.

Волосся він ще тоді, у двадцять дев’ятому, носив на прямий проділ, під Шапошникова. І нещодавно випущена книжка Шапошникова про Генеральний штаб — «Мозок армії» — була його євангелієм.

— Обстановка по сто сорок третій дивізії… — почав Миронов і націлився олівцем на карту.

Та в цю мить затріскотів телефон, і Прокудін подав Серпіліну трубку з таким обличчям, що не лишилося сумніву, хто дзвонить.

Почувши звертання на ім’я та по батькові й запитання: «Як себе почуваєш?» — Серпілін відповів також на ім’я та по батькові.

— Дякую, Іване Капітоновичу, почуваю себе добре.

— А я на твоєму місці якраз почував би себе погано, — сказав у трубку Батюк. — Твій сусід ліворуч на шістнадцяту годину вийшов ближче за тебе до Могильова!

— Вживаю всіх заходів, щоб протягом завтрашнього дня бути в Могильові, — сказав Серпілін.

— Доповідай, які заходи.

Серпілін доповів. Батюк там, у себе, дивлячись на карту, двічі уточнив становище. Потім запитав:

— Що міст розпочали будувати, вже чув від твого начальника штабу. А коли буде готовий, хотів би почути від тебе самого.

— Сподіваюся не пізніше двадцять другої години доповісти, що міст готовий.

— Так і запишемо. — В голосі Батюка почулося прояснення — «барометр пішов угору», як висловлювався в таких випадках Бойко.

— Товаришу командуючий, — сказав Серпілін, — доповідаю: просуваючись у похідних порядках своєї дивізії, загинув смертю хоробрих…

Але Батюк перебив:

— Що загинув смертю хоробрих, уже зрозумів з усіх повідомлень. А чому і як — поки що не з’ясував. Бомблять вас, чи що? Тоді чому не доповідаєш?

Серпілін пояснив, чому і як, і додав, що вжито заходів на майбутнє. Наказ по армії за ніч буде доведено аж до командирів полків.

— Наказу по армії мало з такого приводу. Що це вам, розумієш, сорок перший чи сорок другий рік?! Наказом по фронту віддамо і тобі в ньому зауважимо! А тепер слухай останню новину: твій сусід праворуч перейшов до переслідування — німець перед ним відходить, а йому доганяти німця немає чим! На дев’яту ранку, як тільки в тебе Кирпичников основними силами перейде за Дніпро, наказую: взяти в нього сто другу дивізію й передати її твоєму сусідові праворуч. А з тебе вистачить і того, що залишиться, — мабуть, чекаючи від Серпіліна спроби заперечити, додав Батюк: Та Серпілін не заперечив — вважав, що все правильно, хоч віддавати дивізію — невелика радість.

— Буде виконано. Рівно на дев’яту годину передамо дивізію.

— Тільки гляди не розкуркуль її перед тим, — сказав Батюк. — А то іноді в такому вигляді сусідові передають, що й приймати нічого! Все, що оце зараз, на сімнадцяту годину, при ній є, щоб при ній і було! Попереджаю.

— А чому ви мене попереджаєте, товаришу командуючий? Совісті поки що не втрачав. Чи вийшов у вас із довіри?

— Кинь це, — сердито сказав Батюк. — Коли б вийшов з довіри, я не так з тобою розмовляв би. Де б я не був, особисто мені доповіси, як тільки міст наведете. І не просто наведете, а першу колону техніки по ньому пропустите. Тоді, значить, справді навели. А то… — хотів сказати щось іще, та, певно, стримався. — У