Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Я зіперся ліктями на скриню і зблизька зазирнув Олені у вічі. Була мить, коли схотілося пригорнути її, зупинити дратівливі, викликані внутрішнім сум’яттям рухи. Я заходив по хаті.

— Хто це вигадав?

— Боже-світе! Та не вигадав! — швидко заговорила Олена. — Так ведеться. Бувало, татари виріжуть хутір, ніхто й не знає. Навідаються через рік — там уже й кісточки нема. Тоді ховають речі.

Я вийшов до сіней, зняв з гачка заступ.

— Гаразд, іду копати.

— Вже?

— Хрест удосвіта витешу.

Олена моріжком через схил нерішуче простувала на свій осідок. Я хвилину сотав звуки її кроків. Вечір був намагнічений непевністю, та, щойно стихли Оленині кроки, я знову відчув мир і пружний плин часу. Ще глянув на Олену. "Троянда не пахне фіалкою, — подумалось. — Прелюд закінчився…"

Я викопав на щирці біля церкви яму, вистелив смерековими вітами і до ранку тесав хрест, а дома мене чекала несподіванка. На обійсті стояв, поскубуючи першу травицю, осідланий кінь. Я штовхнув двері. На скрині — черес з шаблею, на ослоні — карабін. Спершу подумав про Данила Крицяка, але погляд упав на легіонерський наплічник. "Горинь!"

Одарій мився у поточині. "Бомкар" стояв серед буркача в підштанках і пригладжував долонями мокру чуприну. Я присів на горбку і запалив люльку. Одарій поправився, навіть розтовстів. Рухи стали вільні й безпечні — він мало чим нагадував того обережного, нерішучого гуцула, якого я намовляв на німців.

— Ще довго? — озвався я. Одарій просіяв.

— Пізненько від любаски, — ляснув мене по руці і підморгнув.

— А я гадав, що ти в Росії.

— Трохи звідав. — Він осміхався, просовуючи мені під лікоть мокру руку. І він тепер мені рішуче подобався. — Два місяці пішачка, решту дороги добирався поїздами і верхи на здичавілому в лісі "бельгійцеві". Ти видів, який коник?.. На хуторі порожньо. Дітлахи бавляться в "татка-мамки". Я — в полонину, може, стану в пригоді. На долах уже реквізують товар. Ох, надивився там! Лиш один Бог знає, як люди перебиваються. Жінка тобі — і косар, і коваль, і замість скотини в плузі, й мама… В селі як уздриш чоловіка, то Великдень.

— Третяк казав правду, що кожної війни доходять такого ладу, що голота змушена рятувати державу.

— Нема ладу в політиці — нема в армії, і піп у сповідальні зачинає цареві солдатиків. Ти давно дома?

— Ти з легіоном здався? — запитав я замість відповіді.

— Я ж носив кашу хлопцям. Вертаюся — колотівка. Кого не спитаю, що діється, тягнуть за бруствер.

— Я ще повоював.

– І не був у полоні?

— Мене зачислили до нового легіону — весь під Заліщиками ліг. Додому добився взимі. Дев’ятеро таких у селі. Всі нежонаті. Аж соромно: ніби вкрав жінці чоловіка, а дітям — тата. Сьогодні похорони. Як за татар, будемо ховати цимбали і порохівниці. Третяка бачив?

— Максим домагався, щоб гуцулів провадили на схід вкупі, але генерал велів розкидати нас між німців і австріяків. Там кажуть, що війна вибухнула через жидів, і жидів б’ють. Налетять козаки на місто — тільки пір’я стелиться. Брешуть чи правду кажуть, що євреї хотіли б, аби на світі не було ні росіян, ні поляків, ні австріяків, а була б якась мішанка й вони над нею будуть панувати. Третяк…

— Що? — запитав я, побачивши, що Одарій чогось знітився.

— Третяка розстріляли.

— Ходив на комара з дрючком, а на вовків пішов із швайкою.

— Шкода. Тільки, братику, й правди на землі, що між цими лупаками.

— Усе зло — там, — посміхнувшись, кивнув я в бік рівнини.

— Ані?

— Хіба тут комар не загризе кобилу, коли ведмідь поможе?

— Ти мене нагодуй, — сказав Одарій. — Тоді поговоримо.

— А ти знаєш, що я в окопах не заробив ламаного гроша? Вчора зварив трохи дарованих бобів. Хочеш?

— Не спіймає кіт риби — п’є воду. Клади на скриню хоч і товчене скло. Я півгодини купався, але голоду не вгамував. — Усмішка на обличчі Одарія заметушилася, як ластівка під беркутовим крилом. — А ти… непогано тримаєшся.

— Дикунам я придався б замість жердки до обрядового танцю. На ложку, мавпо! Ми тепер найбільш виховані люди в горах, сіль землі, годі їсти з пригорщі.

— Ми тепер…

— Мені постійно спливають на гадку премудрощі, яких навчали в гімназії. Скоро почну писати трактат про роль Міттельштедта у прилученні гірняка до цивілізації. Або про те, що китайці програли недавню війну, бо замінили луки рушницями.

— Ось чого ти такий дотепний!

— Що б там не казали, ми вже не ті, Одарію.

— А знаєш, ти файний гуцул. Показний і веселий. Я аж тепер це завважив. Дрібку м’яса на щоки — і з тобою принцеса піде в барвінок.

— Я тебе можу навіть сьогодні оженити. Молодиці журяться, нема кому приголубити.

— Коваль согрішив, шевця повісили, жаба й собі ногу подає.

— Пішли до плебанії. Там уже збираються.

— Ще колись півень проголосить рай на землі — й усі пророцтва справдяться. — Одарій накинув на плечі сардак.

Заповнений жіноцтвом майдан коло церкви сякався у кінці хусток. Я скосив очі на Гориня. Щелепи його міцно зціпилися, в очах появився вологий полиск.

Дезертири з карабінами через плечі тримали корогви, парох читав молитву. Кілька дідів підтримували його скрипучими голосками і час від часу змахували сльози.

Коли ми з Одарієм протиснулися між хлопців, на нас в одну мить впали десятки поглядів. Жінки розгублено розтулили уста, та, переконавшись, що Одарій — чужак, голосно заскімлили й потупились. На лавах перед парохом купою лежали хатні інструменти, зброя, ремені, кресані. Я поклав туди й хрестик з безголового трупа, який приніс з-над Дністра.

Заридали жінки і діти. Кошута тричі випалив з рушниці і, прикусивши вус, ступив до ями.

— Пером вам земля свята, діти і браття! — Він секунду постояв у задумі, потому, раптом змінившись на обличчі, вихопив з парохових рук метричну книгу. — У цій могилі заслужили неторканного супокою такі люди…

За кожним названим прізвищем у натовпі хтось скрикував, падав, зомлівши, або ставав навколішки. Коли дійшла черга до сина, Кошута обвів гори незрячим поглядом і рот йому скривила судома.

— Йой, не треба! — заверещала Крицякова Олена. Непритомніючи, випустила з рук обрус, яким мала накрити речі. Жінки підхопили її за поли кожуха і відтягли на цвинтар.

Не дивлячись на пароха, Кошута тицьнув йому до рук метричну книгу і забубонів:

– Іди, і порази Амаліка, і винищи все, що в нього є;