Читати книгу - "Морфій"

при міністерстві гонведів Дембінський, бо він також старий ц.к. офіцер[212], і вважають, що після тієї старої бойової історії він з гонведами домовиться, але я також старий ц.к. офіцер, він старший, слід розуміти, але я його звідти виб’ю без клопотів, бо те, що я був поручником, а він був майором, проти того, що я приятелюю з Бартою, поруч не стоїть, а ще ж він німцям дуже не до смаку, тож я це з Бартою без проблем залагоджу, тобто займу його місце, хоча вони, дурні, навіть не знають, що я вже в Будапешті, та й то не для того, щоб їм служити, бо вони зараз усі страшно кровожерні, той весь Сікорський і решта, то хай вони роблять своє, а я робитиму своє, і мене не вчеплять, бо Ридз, очевидно, який є, такий і є, іншого немає, тому треба на нього грати. І на німців.

— Що ви маєте на увазі? — запитала Дзідзя. Я за хвилю подумав, що то питання, поставлене голосом Терези Лубенської, питання, яке визначає, і в разі неправильної відповіді негайно падає страшне слово «зрада». Але відразу зрозумів: Дзідзя не могла б запитати таким чином.

— Люба пані. Та це ж зрозуміло. Треба з ними домовитися. Гадаєте, що французи підуть за нас на Берлін? Та ніколи не підуть. А в Польщі тим часом щось має поставати, якась нова форма. Не може там бути великої чорної діри. Бо тридцять мільйонів поляків не вийде так просто переробити на німців, ані навіть на мешканців Райху. Не ті часи. Щось із ними треба зробити. Якась Польща мусить бути. Чи бодай Князівство Варшавське.

— Сто двадцять років не було ні Польщі, ні Князівства, — гірко зауважив я.

— Але вже як тепер постала, то так просто не зникне. Чи ви не знаєте, що тут відбувалося останні двадцять років?

— Знаю. А ще знаю, що тут відбувалося останні два місяці.

— Так. У кожному разі, то просто собі стратегічні розмисли, які загалом важливі, але конкретно зараз — не найважливіші. Правда?

Я згодився і знову перестав слухати. Курив. Навіть відвернувся до вітрини, курив на вулицю, на пішоходів, на автівки й на велосипедистів. Штайфер говорив далі, але я не слухав. Нудився. Дзідзя копнула мене під столом.

— Отож тут є всі правила нашої кур’єрської комунікації, — сказав Штайфер і підсунув до мене брусок мила для гоління марки «Трюфітт & Гілл», котра є, зрештою, моєю улюбленою маркою, але не думаю собі, що це тому він мені вручив це мило.

— Я написав рапорт і перефотографував усе на мікрофільм.

— Я так розумію, Інженер знатиме, що з цим усім робити? — запитав я.

— Пане, ви мене взагалі слухали?.. — він несподівано завівся.

— Звісно, полковнику.

— Знатиме. Це, як я вже сказав, правила всієї комунікації. Кур’єрські шляхи, графіки переходів, контактні й розподільні пункти в Кракові, Жиліні та на Підгаллі, у Новому Тарґу, Баліґроді та Саноку, цілком незалежні від трас і кур’єрів, яких організовують люди Сікорського, бо тут для нас незалежність важливіша навіть від надійності, правда ж?

— Правда, — підтвердив я з великою переконаністю, гадки не маючи чому.

— Залишається питання грошей, але це, мабуть, залагодить Інженер.

— Напевне, — заспокоїла Штайфера Дзідзя.

— А також я переконаний, що ви, пане Константи, залагодите істотну частину трансферу ресурсів, людей та інформації між центром у Варшаві і Будапештом, правда ж? Власне, усе те, що я спромігся тут за тих кілька днів організувати, воно ще на базі довоєнної мережі, а з огляду на вашу, пане, позицію, мені особливо важливим видається саме сполучення, скажімо так, запасне, резервне, якщо ви мене розумієте.

— Натурально, пане полковнику, — відповів я, знову дивлячись у вікно. Натурально.

— А знаєте, як кажуть у нас у Парижі?

— Як?

— Кажани! — гарикнув він і гучно розреготався, а я навіть не дуже знав, кого він мав на увазі, кажучи «нас». Але неважливо. Хочуть, то їздитиму. Будапешт — світле, вільне місто, можу їздити в Будапешт, бо ж не здурію я від того, що вони називають службою. Я Константи Віллеманн, якщо хочуть, то я можу їздити, чому й ні.

— Мені потрібні будуть ключики і всі папери на машину. Я її спробую тут зареєструвати, щоб не впадати у вічі, але без польських документів то буде набагато важче.

— Панна Рохацевич залишається в Будапешті, — відповідаю я. — Усе вам передасть. У багажнику є автомат, зробіть із ним що хочете, я його до потяга брати не буду.

Проте Штайфер не слухав про пістолет-кулемет мого батька. Пригладив вуса, схилився над столиком, на мить закусив губи.

— Ох, то ви, пане Константи, самі вертаєтеся до Варшави, самі… А панна тут лишається, так?.. Сама, геть сама?.. — сказав наполовину нам, а наполовину собі, бо замислено вдивлявся в шпалери на стіні.

Мій погляд і погляд Дзідзі зустрілися над столиком, і її ледве видного, побіжного усміху, ледве здійнятих угору кутиків губ вистачило мені для заспокоєння, для прояснення, для приниження Штайфера, до котрого в іншому разі я б не відчув погорди; на все мені вистачило.

І я зрозумів: ми побачимось у Варшаві, і щось поміж нами трапиться, що саме, того я ще не знаю, але незаперечний еротичний магнетизм тут також має значення, проте то не будуть буденні любовні стосунки, як ті, що я мав раніше, бо я вже також інша людина, геть інша людина. Отож щось трапиться; а я повернуся до Гелени, котра мене геть не кохає, але в тому й немає нічого поганого, що вона мене не кохає, бо я не давав їй жодного приводу мене кохати, я повернуся до Юрчика і колись, можливо, буду його батьком.

А потім повернеться Дзідзя, і щось станеться, і нічого не станеться, тож я можу безпечно залишити її тут із полковником Штайфером і його чорними чи, може, фарбованими начорно вусами, бо я залишаю його тут на покору і певну поразку, я повертаюся до Варшави як вождь після звитяжної битви, вождь, котрий тепер уже не повинен кидатися в погоню за ворогом і прикінчити його, пораненого.

Я заховав мило для гоління марки «Трюфітт & Гілл» до кишені плаща. Плаща, бо в піджаку воно б надто напинало одяг. Тому до плаща.

Штайфер сидів іще хвилю, дивився то на Дзідзю, то на мене, не впевнений у ситуації, у якій я тріумфував.

Бо ж він вочевидь був кимось непорівнювано більшим від мене. Сильнішим, кращим, мудрішим. Почасти, але меншою мірою, тому що був старшим, як старий лев бере гору