Читати книгу - "Твори в двох томах. Том 2"

Радість публіки дедалі зростала, і не поділяли її лише бідолашні дев’ятнадцять. Час від часу, коли називали чиєсь особливо значне ім’я, збори примушували голову зачекати, доки не проспівають від початку до кінця всю сакраментальну фразу, включаючи слова: «… і ви попадете в пекло або в Гедліберг. Перше — кра-а-ще». В цьому випадку співи завершувалися громоподібним, урочистим і болісно протяжним: «Амі-інь!»

Непрочитаних записок лишалося менше й менше. Нещасний Річардс лічив їх, здригаючись щоразу, коли голова оголошував прізвище, схоже на його власне, і з хвилюванням та острахом чекав принизливої хвилини, коли йому доведеться разом з Мері підвестись і закінчити свою оборонну промову словами:

— «… Досі ми не зробили нічого поганого і чесно йшли своїм шляхом. Ми бідаки, і обоє — старі. Ні дітей, ні рідні у нас немає, і допомагати нам нікому. Спокуса була велика, і ми перед нею не встояли. Підвівшись уперше, я хотів у всьому відверто покаятися й просити, щоб моє ім’я тут не вимовляли привселюдно. Нам здавалося, що ми цього не переживемо… Мені не дали договорити. Що ж, це справедливо: ми мусимо прийняти муку разом з усіма іншими. Нам дуже тяжко… Нам уперше доводиться чути, як ганьблять наше ім’я. Згляньтеся на нас… заради нашого чесно прожитого життя. Все у ваших руках, — будьте ж милосердні й полегшіть тягар нашої ганьби».

Але в цю мить Мері, помітивши відсутній погляд чоловіка, легенько підштовхнула його ліктем. Зал скандував: «Ви не та-ака по-га-а-на…»

— Готуйся! — прошепотіла вона. — Зараз — наша черга. Вісімнадцять він уже прочитав.

— Далі! Далі! — залунало звідусіль.

Берджес опустив руку в кишеню. Старі, тремтячи, почали підводитись. Берджес пошукав у кишені й сказав:

— Виявляється, я прочитав уже всі.

У старих ноги підкосилися з подиву й радощів. Мері прошепотіла:

— Дякувати богові, ми врятовані! Він загубив нашу… Та мені тепер і сотні таких мішків не треба!

Зал ще раз грянув пародію на арію з «Мікадо», проспівавши її тричі підряд з дедалі дужчим запалом. Дійшовши востаннє до заключного

Лиш символи їхні, і край! —

всі повставали з місць. Співи завершилися оглушливим «гіп-гіп ура!» на честь «кришталевої чистоти Гедліберга та вісімнадцяти її безсмертних Символів».

Слідом за цим підвівся лимар Уїнгейт і запропонував прокричати «ура» на честь «найпоряднішої людини в місті, єдиного з іменитих його громадян, котрий не поласився на ці гроші, — на честь Едварда Річардса».

«Гіп-гіп ура!» пролунало із зворушливою одностайністю. Тоді хтось запропонував обрати Річардса «Єдиним Охоронцем та Символом священної віднині гедліберзької традиції», щоб він міг безстрашно дивитись у вічі всім насмішникам світу.

Голосувати навіть не було потреби. І знову проспівали чотиривірш на мотив арії з «Мікадо», замінивши кінцівку на:

А символ один лиш, і край!

Настала тиша. Потім:

Голос. А кому ж дістанеться мішок?

Кушнір (ущипливо). Це вирішити неважко. Гроші треба поділити порівну між вісімнадцятьма непідкупними, кожен з яких дав стражденному незнайомцеві по двадцять доларів та ще й цінну пораду на додачу. Щоб пропустити повз себе цю довгу процесію, незнайомцеві потрібно було щонайменше двадцять дві хвилини. Загальна сума внесків — триста шістдесят доларів. Тепер вони, звісно, хочуть одержати свої грошики назад — разом з відсотками. Всього — сорок тисяч доларів.

Численні голоси (глузливо). Правильно! Поділити! Згляньтеся над бідаками, не мучте їх!

Голова. Тихше! Пропоную заслухати останній документ. Ось що в ньому сказано: «Коли претендентів не знайдеться (дружний стогін), розкрийте мішок і передайте гроші на схов найвидатнішим громадянам міста Гедліберга (Вигуки: «Ого!»), щоб вони використали їх на свій розсуд, прославляючи і підтримуючи благородну репутацію вашої громади — репутацію, що грунтується на непідкупній чесності («Ого!»), якій імена та діяння цих громадян нададуть нового блиску». (Бурхливий вибух глузливих оплесків). Здається, все. Ні, ще приписка: «Р. S. Громадяни Гедліберга! Не намагайтеся відгадати задану вам загадку — відгадати її неможливо. (Сильне хвилювання). Не було ні бідолашного іноземця, ні двадцяти доларів милостині, ні напутніх слів. Усе це вигадки. (Загальний гомін подиву й захвату). Дозвольте розповісти вам одну історію: це забере небагато часу. Одного разу, коли я проїжджав через ваше місто, мене образили, тяжко й зовсім незаслужено. Інший на моєму місці вбив би одного чи двох з вас — і на тому заспокоївся, але, на мій смак, така помста була б надто банальна й легка, бо мертві не страждають. До того ж я не міг би знищити нас усіх, не кажучи вже про те, що людині з моєю вдачею навіть цього було б не досить. Мені хотілося дошкулити кожному жителю вашого міста, і я вибрав для цього не тіло і не майно, а пиху — найвразливіше місце людей слабкодухих і дурних. Змінивши зовнішність, я повернувся до вашого міста й почав вивчати його. Виявилося, що ви — легка здобич. Ви здавна прославилися своєю чесністю і, звісно, пишалися нею як найбільшим скарбом і берегли той скарб як зіницю ока. З’ясувавши, що ви старанно оберігаєте себе й своїх дітей від будь-якої спокуси, я зрозумів, як вам помститися. Вам, простакам, невідомо, що найхисткіша на світі річ — це чеснота, не загартована у вогні. Я розробив план і склав список прізвищ. Я поставив собі за мету спокусити непідкупний Гедліберг, зробити брехунами й злодіями якусь півсотню бездоганних людей, які зроду не вимовили жодного брехливого слова, не вкрали жодного цента. Мене непокоїв тільки Гудсон. Він народився і виховувався не в Гедліберзі. Я боявся, що, прочитавши мого листа, кожен з вас скаже: «Гудсон — єдиний поміж нас, хто міг би подати бідоласі двадцять доларів», і не піде на мою принаду. Але бог прибрав Гудсона. Я зрозумів, що ніхто мені не заважатиме, і почав розставляти свої тенета. Можливо, мені не впіймати в пастку всіх тих, кому я розіслав листи з вигаданим напученням, але я впіймаю більшість або я не розгадав Гедліберга. (Голоси: «Правильно! Попалися всі до одного!»). Я був певен, що ці людці протягнуть руку навіть до картярського виграшу. Сподіваюся, що мені пощастить навіки розтоптати вашу