Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

Запросити до танцю Сакраменто не наважувався ніхто. Та ось оголосили кадриль, Кастор почав шикувати пари, і Карліньйос Силва, людина не тутешня, з місцевими звичаями не обізнана, зачарований милим личком і скромністю дівчини, що так йому плескала, попрямував до неї, щоб запросити до танцю. Залишившись на лавці одна, бо Зилда з капітаном зайняла місце серед пар, Сакраменто розгубилася, не сміючи звести очі, щось белькохіла і не знала, на яку ступити. Карліньйос стояв перед нею з простягнутою рукою. Аж тоді полковник Боавентура, що весело спостерігав за цією сценою, підвівся з перукарського крісла.

— Даруйте, Карліньйосе, але дама вже запрошена, у неї партнером її друг.

Не вірячи своїм вухам, Сакраменто звела очі і знічено всміхнулася полковникові. Неслухняними ногами вона вийшла з ним насеред зали під косими поглядами присутніх. До Карліньйоса Силви дійшло нарешті, і він пішов запросити Бернарду, але ту вже підхопив інший кавалер. Карліньйос задовольнився сеньйорою Валентиною: краще вже вона, ніж ніхто. Розпорядник негр Факел плескав у долоні, вимагаючи уваги — кадриль починається. Гововорив він гучно і, звісно, «по-французькому».

6

Діва виробляла ногами фігури і тішилась тим, як вміло командує Факел, — певне, він теж водиться з нечистою силою. Одначе Факел, чутливий і здогадливий, відчув її тривогу й неспокій: та вона й не крилася. Душею вона була не на святі, а в оселі батька й матері на тому березі річки.

Ванже й Амброзіо тут не було. Вранці на базарі, продаючи городину з своїх грядок, Амброзіо аж пашів од гарячки. Зилда, яка прийшла на базар купити щось і погомоніти, побачивши його стан, відчула недобре. Вона порадила Ванже відвести чоловіка додому й дати йому потогінне, і то якнайхутчіш. Може, ще не пізно очистити йому кров від отрути.

За гомінливим столом, який густо пообсідали прибулі на свято гості, Зилда сказала капітанові: чи не спалахне через Амброзіо гарячка?

— Бог дасть, не пошириться.

7

Амброзіо помер через три дні після бенкету, і на його похорон не прийшли ні старий Жерино, ні юний Танкредо, син естансіанця Вави: їх теж забрала лихоманка.

Безвісна лихоманка, мор, зараза, здатна, за народним повір’ям, звалити навіть поліцая. Про неї говорили тихо й запобігливо; це жахливе божество, давній місцевий бич обрушувався на какаовий край, на його містечка й плантації, збираючи належну йому данину. Її уникали називати в розмовах, намагалися забути про неї, сподіваючись, що так вона забуде й про них, дасть їм спокій.

Поки зараза вбивала вибірково, неквапливо, не жадібно, їй віддавали її смертний ужинок, уживалися з нею, терпіли. Та коли вона, угніздившись у селищах, переростала в пошесть, косила направо й наліво, страх обертався в паніку і, замість гірко оплакувати батька чи матір, дружину, чоловіка чи сина, небесам кидали хулу й прокляття.

Вона розправлялася з людиною за кілька днів. Тіло палає, голова розскакується з болю, думки мішаються, і нутрощі вивертає смердючим поносом. Смерть певна й бридка, і ніякого порятунку.

Інші види лихоманок хоч мають назви: переміжна, болотяна, ящур, на який хворіють люди й худоба, жовта пропасниця і бубонна чума, одна за іншу небезпечніша. Проте всі їх, навіть чорну віспу, можна лікувати — прикладати до гнійних пухирів сухий коров’ячий кізяк. Одначе проти лихоманки безіменної, просто лихоманки, ніяких ліків немає, хворий у руці Божій, у караючій десниці Всевишнього. Єдине, що залишається, — це молитви, псалми, знахарське зілля, ворожба і жертвоприношення.

Вона приходила зненацька, без попередження. Валила з ніг, ламала й палила вогнем, виривала печінки й забивала памороки, випивала силу з найдужчої людини, а тоді добивала. Лишалося тільки чекати, що вона, наситившись донесхочу, як прийшла, так само несподівано й піде рити могили в іншому місці. Вона скорялася якомусь циклу чи звичайному збігові обставин, випадковості? Чи просто йшла, пересичена, чи тому, що Бог почув урешті молитви? Все могло бути. Якщо в таких містах, як Ільєус та Ітабуна, її не вміли лікувати й дипломовані лікарі, то поріділа людність у ведмежих закутнях мусила тікати або ждати, поки лихоманка зволить піти, перемінити місце, забравши з собою винесений без права оскаржування смертний вирок. Засудження на страдницьку, брудну і смердючу, люту смерть.

8

Лихоманка лютувала два тижні. Святкової неділі прийшла, сповістила про себе на базарі через Амброзіо, а через два тижні осідлала ураган і полетіла вбивати далі, поставивши на квітучому кладовищі Великої Пастки ще дев’ять хрестів.

Те, чого не зробив паводок, — вигнати мешканців, спустошити містечко, — лихоманка робила без галасу й реву, тихою сапою. Якби вона забарилася ще на тиждень, то чи знайшовся б божевільний, щоб сидіти тут і чекати смерті?

Вихід почався в середу після похорону перших жертв — старого Амброзіо та повії Клементини. А після нових смертей люди валом повалили з містечка. Отоді й довелося доні Естер, дружині Лупісиніо, — а на хворобах і ліках вона добре зналася, — вдарити на сполох: у Великій Пастці епідемія! Ось її авторитетна думка: витрачатися на ліки нема рації, складати обітниці діві Марії даремно. Аптеки у Великій Пастці нема — нічого, крім кількох пляшечок мікстури в армаземі турчина. І немає церкви, щоб помолитись. Залишається одне: забиратися геть з цієї паскудної, зачумленої діри.

Дона Естер вважала за свій святий обов’язок сполошити усіх сусідів; нарешті вона могла дати волю зневазі, яку викликало в неї містечко, своїй ненависті до цього глухого закутня. Її досаду ще збільшувало те, що чоловік її злигався із шльондрою. Вона іще могла б змиритися з цим, якби чоловікова коханка була жінка пристойна, зі своїм домом. А то ж потіпаха з потіпах, приймає кожного. Дона Естер пробувала вмовити сина, проте Зіньйо не схотів їхати з нею. Вона знизала плечима: що ж удієш! Краще жити самій у Такарасі, ніж конати тут у смороді разом з родиною. Вона зібрала свої пожитки і поїхала, не озираючись, давши приклад іншим.

Через ті похорони розійшлися, звичайно, перебільшені, моторошні чутки, розповідалися жахливі подробиці по фазендах, хутірцях, привалах та шляхах. З Великою Пасткою приключилася така ж напасть, як і з одним безіменним сільцем на березі Агуа-Прети: всі мешканці пішли на той світ. На берегах Агуа-Прети, Сикейро-де-Еспіньйо чи Ріо-де-Брасо географія змінювалася разом з оповідачем, виростали розміри