щось окремішнє, в нашій уяві не співмірні з усіма іншими, вони мов у позасвітті, наче ті люди, з якими ми зналися в особливі, відрубні періоди нашого життя, як от служба у війську або дитинство і яких ми не пов’язуємо ні з чим. За першого мого перебування у Бальбеку маркіза де Вільпарізіс любила возити нас, зазвичай одним і тим самим шляхом, до Бомона, бо звідти, з гори, видно було тільки воду й ліс. Маркіза обирала той шлях, вважаючи, що він наймальовничіший, бо вздовж його росли старі дерева, але п’явся він під гору, і коля-са плуганилася повільною ступою. На шпилі ми виходили з ландо, трошки прогулювалися, сідали до повозу й верталися тим самим шляхом, не спіткавши дорогою ні села, ні замку. Я знав, що Бомон — це щось вельми цікаве, вельми далеке й вельми високе, але не мав ані найменшого уявлення, з якого він боку, бо ніколи не проїжджав через нього, вирушаючи кудись-інде; знав лише, що кіньми їхати туди дуже довго. Бомон, очевидно, був у тій самій окрузі (або ж у тій самій провінції), що й Бальбек, але для мене Бомон лежав у якомусь іншому плані, тішився особливим привілеєм екстериторіальности. Однак авто не шанує жодних таємниць; поминувши Енкарвіль, чиї будинки ще стояли мені в очах, ми почали спускатися пагористим путівцем до Парвіля (РШегпі л>і11а), і, вгледівши море, все ще з височини, я спитав, як ця місцевість називається, але, перш ніж "Шофер відповів, упізнав Бомон, повз який проїжджав, сам того не відаючи, стільки разів залізницею, бо узгір’я було за дві хвилини їзди від Парвіля. Уявіть собі, що я дивився б на якогось офіцера, одного з моїх однополчан, як на людину особливу, надто доброзичливу й просту, щоб належати до аристократів, надто несхожу на інших і надто загадкову, щоб належати до звичайних аристократів, і раптом довідався б, що це швагер або кузен тих, із ким я щойно зустрівся десь на обіді, — так і Бомон, несподівано злучений з місцями, які здавалися мені такими відрубними, утратив свою таємничість і посів своє місце в околиці, вжахнувши мене думкою, що пані Боварі й Сансеверина здалися б мені істотами цілком подібними до інших, якби спіткалися деінде, а не в замкнутій сфері роману. Комусь може здатися, що через свою любов до феєричних мандрів залізницею я не поділяв Альбертининого умлівання перед автом, яке везе навіть хворого, куди тому заманеться, і що я вже не вважав саме місце розташування за індивідуальну ознаку, за незмінну сутність краси світової. Звичайно, для авта місце розташування не було, як колись для залізниці, коли я приїхав із Парижа до Бальбе-ка, звичайно, самоціллю, відірваною від турбот житейських; самоціллю, майже ідеальною при від’їзді й майже ідеальною навіть у момент прибуття, прибуття до тієї великої будівлі, де ніхто не живе і яка тільки названа за іменем міста — до двірця. (Залізничний двірець — як мета — немовби дає надію, що я доступлюся до міста, матеріялізацією якої він стає.) Ні, авто підвозило нас до міста не таким чародійським чином: не так, щоб місто відкривалося нашим очам як єдина цілість, відбита в його назві, і творило про себе таку саму ілюзію, яка створюється у глядача в театрі. Шофер запроваджував нас у лаштунки вулиць, спинявся й розпитував пе-реходнів, як їхати далі. Але такий брак інтиму відшкодовувався бодай ваганнями водія, який не знав дороги і раз у раз повертав назад, іграми, в які з нами грала перспектива, змушуючи замок проектуватися на пагорб, церкву на море, поки ми наближалися до нього, ще не зовсім видимого за листям столітніх дерев; відшкодовувався щораз тіснішими колами, заточуваними автом круг зачарованого міста, яке тікає порозницею від погоні й на яке, зрештою, машина пре навпростець, через долину, де воно лежить, простягнене на дні; тож-бо авто, начебто й зриваючи з того місця розташування покров таємниці, накинутий на нього кур’єрськими потягами, створює все ж таки враження, що ми його відкриваємо, що ми його окреслюємо, як циркулем, самі й що воно, те місце розташування, дає відчути нашій дослідницькій руці, відчути з ще більшим трепетом і скрупульознішою точністю, справжню геометрію, поетичний вимір землі.
Одної речі я, на жаль, тоді не знав і довідався про неї аж через два роки; а саме, що одним із клієнтів мого водія був пан де Шарлюс і що Морель, уповноважений розплачуватися з водієм (при чому частину грошей він замахорював, змушуючи шофера накручувати утричі, уп’ятеро більший кілометраж), дуже з ним заприятелював (приховуючи, одначе, це своє знайомство від оточення) і користувався його мотором для далеких поїздок. Якби я тоді про все це знав, а також про те, що довіра, якою небавом пройнялися Вердюрени до водія, походить звідси, хоч вони, може, й самі цього не усвідомлювали, я зумів би, мабуть, уникнути багатьох гризот, які чигали на мене наступного року в Парижі, багатьох скорбот, пов’язаних із Альбертиною. Але тоді я й гадки про це не мав. Автомобільні рейси пана де Шарлюса з Морелем зовсім не обходили мене. Та й що могло бути цікавого для мене в якомусь сніданні чи обіді на узмор’ї, в тому, що пан де Шарлюс удавав із себе старого зубожілого служника, а Морель, якому було доручено розраховуватися в ресторані, подаруйка-панича? Зараз я розповім про одну з таких бесід, щоб дати уявлення про решту. Діло було в подовгастій залі ресторану в Сен-Маре-ле-Ве-тю. «Чи не можна прибрати оце?» — спитав пан де Шарлюс у Мореля, не бажаючи звертатися безпосередньо до гарсонів. Під словом «оце» він мав на увазі три зів’ялі троянди, якими послужливий метрдотель уважав за потрібне оздобити стіл. «Можна... — розгубився Морель. — Або ви не любите троянд?» — «Моє прохання, навпаки, доводить, що я їх люблю, бо якраз троянд тут і нема (Морель зробив здивований жест), хоча, правда, я за ними не гину. Я дуже чутливий до імен; так от, якщо троянда дуже гарна, то виявляється, що вона зветься Баронесою Рот-иіильд або Маршаловою Ніель, а це розхолоджує. Ви любите назви? Чи знайшли ви гарні назви для концертових номерів?» — «Одну п’єсу я назвав «Поемою смутку». — «Жахіття! — скричав пан де Шарлюс голосом проразливим і ляскучим, немов ляпас. — Я ж замовляв шампан!» — сказав він метрдотелеві, який гадав, ніби приніс шампан, а насправді поставив перед клієнтами два келихи з ігристим. «Але ж, пане...» — «Приберіть
