Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

цю гидоту, найгірший шампан кращий за ваше вино. Це блювотне, так званий кюп, бурда з оцту й зельтерської, де плавають три гнилі суниці. Так, — тягнув він, звертаючись до Мореля, — певно, ви не знаєте, що таке назва. І навіть при виконанні тих п’єс, які ви граєте найкраще, ви, либонь, не відчуваєте медіумічности». — «Даруйте, ви сказали...» — перепитав Морель; він не тямив ані же з баронових слів, та й не прагнув утямити, але боявся пропустити якусь спокусливу для себе пропозицію, скажімо, запрошення на сніданок. Пан де Шарлюс не рачив визнати це «Даруйте, ви сказали...» за питання, і Морель, не діставши відповіді, надумав одмінити розмову і з’їхати на масне. «Погляньте на білявочку, яка продає нелюбі вам квіти; це дівча напевно має якусь приятельку. Або на оту стару, що обідає на тому кінці». — «Звідки тобі це відомо?» — спитав пан де Шарлюс, зачарований Морелевим хистом ясновиди. «Я їх одразу впізнаю. Якби нам удвох поштурхатися в юрмі, ви б побачили, що я двічі поспіль не схибив би». Хто пантрував би зараз за Морелем, з його мужньою красою і дівочою міною, той збагнув би, чому певні жінки відразу розпізнавали його, як розпізнавав він їх.. Йому хотілося посісти Жюп’єнове місце, він грів невиразну надію помножити свій «фікс» тими побрязкачами, які, як йому гадалося, жилетник вимантачив у барона. «Ну, а на жиголо я знаюся ще ліпше, тут ми з вами не вшелеп-калися б. Незабаром буде бальбецький ярмарок, ми б там дещо урвали. Та й у Парижі погуляли б». Аж це спадкова лакузька обачність змусила його вивести цій фразі інший кінець. Тож пан де Шарлюс думав, що йдеться й досі про дівчат. «Бачте, — мовив Морель, налаштований роздрочити барона іншим, не таким скомпрометованим робом, хоча робом куди неморальнішим, — моя мрія — зустріти чисту дівчину, прикохати до себе й справичити». Пан де Шарлюс, не втримавшись, ніжно скубнув Мореля за вухо, а потім спитав простодушно: «А навіщо це тобі? Якщо ти позбавиш її дівоцтва, тобі доведеться з нею женитися». — «Женитися?

— гукнув Морель; мабуть, він подумав, що барон під мухою, а може, просто не усвідомлював, що його співрозмовник — людина, власне, делікатніша, ніж він припускав. — Женитися? Дзуськи! Я їй заприсягнуся, та щойно діло дійде до скутку, того самого вечора намащу п’яти». Пан де Шарлюс мав звичку підтримувати чийсь замір, якщо той давав йому скороминущу чуттєву насолоду, та тільки переставав її відчувати, одразу ж давав задки. «1 ти справді так учинив би?» — спитав він, сміючись і горнучись до Мореля. «І оком не змигнув би!!» — запевнив Морель, бачачи, що не відохочує барона тим, що з ним щирує, звіряє йому своє заповітне прагнення. «Це небезпечно», — сказав пан де Шарлюс. «Я спакуюся завчасу і візьму ноги на плечі, ще й адреси не залишу». — «А як же я?» — спитав пан де Шарлюс. «Ясно, повезу вас із собою, — похопився відповісти Морель, хоча йому було не в голові, що сталося б із бароном, не його то був клопіт. — Знаєте, одна ясочка дуже для цього надається, ота шваля, її швальня в домі його ясновельможности». — «Жюп’єнова донька? — гукнув барон у ту саму мить, коли до зали вступив підчаший. — Нізащо!

— додав він, може, остуджений появою третьої особи, а може, ще й тому, що навіть на тих чорних месах, де він любив паплюжити все найсвятіше, він не хотів жертвувати тими, кому симпатизував.

— Жюп’єн — людина славна, а ясочка — чудове дівча, кривдити їх зась». Відчувши, що зарвався, Морель прикусив язика, проте в уяві й далі пас очі на дівчині, у чиїй присутності свого часу, коли він замовляв у неї камізельку, йому хотілося, щоб я величав його «любим, великим артистом». Працьовита від природи, дівчина не поїхала на вакації, але я дізнався згодом, що, поки скрипаль мешкав у бальбецькому краю, вона повсякчас згадувала його гарне личко, ушляхетнене в її очах тим, що Морель прийшов зі мною і здався їй «паничем».

«Я ніколи не чув, як грдє Шопен, — сказав барон, — а міг би, якби Стаматі — я брав у нього уроки — пускав мене до тітки Шіме послухати цього майстра ноктюрнів». — «Ну й цимбал же той Стаматі!» — гукнув Морель. «Навпаки! — відповів пан де Шарлюс свистючим голосом. — Він довів цим свій розум. Він зрозумів, що я ще «теля» і можу улягти Шопеновому впливові. Зрештою це не мало значення, бо я занедбав музику ще замолоду, як і решту мистецтв. Та й дано ж людині для чогось уяву, — додав барон гугнявим, розміреним і протяглим голосом. — Завжди знайдуться люди, які його чули і дадуть вам про нього уявлення. Врешті Шопен для мене був тільки привід, щоб повернутися до медіумічности, яку ви нехтуєте».

Читач помітив, що пан де Шарлюс спершу говорив простацькою мовою, аж це перейшов на звичну йому кучерявість і зачванився. Бо думка про те, що Морель без гризі совісти «кинув би напризволяще» зганьблену дівчину, несподівано завдала йому неабиякої втіхи. Потому як ярість його на якийсь час пригасла, садист (і справді медіумічний), що виліз на мить із нього, зник, повернувши голос щирому де Шарлюсові з його вибагливістю, вражливістю на красу, з його добротою. «Ви недавно грали «П’ятнадцятий квартет» у переведенні для фортеп’яно, що вже саме собою — ідіотизм, бо важко уявити щось менш фортеп’ян-не. Це зроблено на догоду тим, кому ріжуть слух надто цупко напнуті струни Великого Глушка. А власне, той його майже кричущий містицизм — божистий. Цю п’єсу треба грати так, ніби скомпонували її ви самі: молодий Морель, уражений хвилевою глухотою і примарною геніальністю, сидить якийсь час завмерлий. Потім, опанований святим шалом, грає, творить перші такти; зусилля, витрачені на вступ, виснажують його, він хнюпить голову, і на чоло йому падає гарний жмут волосся: це йому треба на те, щоб полонити пані Вердюрен, і водночас на те, щоб перепочити й одновити силу-силенну сірої речовини, зужитої на пітійське перевтілення; зібравшись на силі, у новому пориві неземного натхнення, він накидається на божественну непогасну мелодію, яку берлінський віртуоз (очевидно, пан де Шарлюс так величав Мендельсона) не раз наслідував згодом. Лише в такій манері, єдино трансцендентній