Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— Гаразд, а збирати колоски ми будемо!.. — сказав Водуайє з рішучістю, характерною для бургундців.

— Без посвідок про бідність? — спитав лихвар — Кажуть, що він поїхав у префектуру по військо, щоб привести вас у покору…

— Ми будемо збирати колоски, як і раніше, — повторив Водуайє.

— Збирайте!.. Пан Саркюс розсудить, чи правильно ви робите, — сказав лихвар з таким виразом, ніби обіцяв збирачам колосків покровительство мирового суду.

— Ми будемо збирати колоски, і сила за нами!.. Або Бургундія вже більш не буде Бургундією! — сказав Водуайє.— Коли в жандармів шаблюки, то в нас — коси, і ми побачимо!

О-пів на п'яту широка зелена брама колишнього церковного будинку розчинилася на своїх завісах і гнідий кінь на повідку в Жана завернув на майдан. Пані Рігу і Анет, вийшовши за хвіртку, дивилися на маленький, пофарбований у зелений колір плетений візок з шкіряним верхом, де на м'яких подушках сидів хазяїн.

— Не запізнюйтесь же, — сказала Анет, трохи накопиливши губки.

Усі жителі села, що вже знали про грізні накази, які готував мер, побачивши, як їхав Рігу, виходили за поріг або чекали на головній вулиці, вважаючи, що він їде в Суланж захищати їх.

— Ну що ж, мадам Курткюїс, наш колишній мер, мабуть, поїхав нас захищати, — сказала стара праля, дуже зацікавлена у питанні про лісові порубки, бо чоловік її продавав хмиз, накрадений у Суланжі.

— Господи боже мій! Серце в нього обливається кров'ю при вигляді, що в нас коїться; йому ж це так само тяжко, як і іншим, — відповіла бідна жінка, яка тремтіла від одного імені свого кредитора, але зі страху вихваляла його.

— Ах, що й казати, негаразд вже з ним зробили! Доброго дня, пане Рігу, — сказала праля, якій Рігу вклонився, як і своїй боржниці.

Коли лихвар переїхав Туну, через яку перебиралися вбрід в усяку пору року, Тонсар, вийшовши із свого шинку, сказав Рігу на кантональному тракті:

— Ну, як, дядьку Рігу, Оббивальник, мабуть, хоче обернути нас на своїх собак?

— Це ми ще побачимо! — відповів лихвар, підстьобуючи свого коня.

— Він зуміє нас захистити, — сказав Тонсар групі жінок і дітей, що юрмилися навколо нього.

— Він так само думає про вас, як повар думає про піскарів, чистячи пательню, щоб їх засмажити, — заперечив Фуршон.

— Прикуси собі язика, коли ти п'яний!.. — сказав Муш, смикаючи діда за блузу і штовхаючи його під схил, до підніжжя тополі.— Якби цей шибеник-чернець почув таке, ти б уже не продавав йому більш своїх слів так дорого…

І справді, коли Рігу поїхав у Суланж, то до цього його спонукала грізна звістка, яку приніс егський управитель, і яка, на його думку, була загрозлива для таємної коаліції авонської буржуазії.

Приблизно в шести кілометрах від Бланжі, висловлюючись офіційною мовою, і на такій же відстані від Віль-о-Фе, на пагорбі, відгалуженому від довгого пасма, паралельного іншому пасму, під яким протікає Авона, розташовано амфітеатром маленьке місто Суланж, прозване «красенем», може, з більшим правом, ніж Мант.

Біля підніжжя цього пагорба річка Туна розливається по глинистому грунту, на площу близько тридцяти гектарів, у кінці якого суланжські млини, споруджені на численних острівцях, складають мальовничу групу, таку чарівну, як міг би тільки вигадати архітектор по розбиванню садів. Зросивши суланжський парк, де вона напуває красиві струмки та штучні озера, Туна впадає прекрасним каналом в Авону.

Замок Суланж, один з найгарніших у Бургундії, перебудований за Людовіка XIV за малюнками Мансара, звернутий фасадом до міста. Отже, і замок, і місто взаємно показують один одному таке ж блискуче, як і винтончене видовище. Кантональний тракт лежить між містом і ставком, який місцеві жителі трохи запишно величають Суланжським озером.

Маленьке місто — одна з природних композицій, винятково рідкісних у Франції, де краси в цьому роді зовсім нема. Тут ви, насправді, знайдете красу Швейцарії, як казав у своєму листі Блонде, красу околиць Невшателя. Веселі виноградники, що оперізують Суланж, завершують цю подібність, проте, без Юри та Альп; на вулицях, розташованих одна над однією по пагорбах, небагато будинків, бо кожний з них має свій сад, що в своїй сукупності дає ту масу зелені, на яку такі бідні столиці. Блакитні або червоні дахи у поєднанні з квітами, деревами та обвитими зеленню терасами створюють краєвиди, різноманітні й повні гармонії.

Старовинна середньовічна церква, побудована з каміння щедротами власників Суланжа, які приберегли собі спочатку каплицю біля хорів, а далі підземну каплицю, їх фамільний склеп, відкривається, як і храм у Лонжюмо, порталом — величезною аркадою, вкритою різьбленими квітковими вінками й прикрашеною статуетками, обрамованою двома стовпами з гостроверхими нішами. Цей вхід, досить часто повторюваний у маленьких середньовічних церквах, випадково уцілілих від розгрому кальвіністів, вінчається тригліфом, над яким височить скульптура богоматері з маленьким Ісусом на руках. Бокові стіни складаються ззовні з п'ятьох опуклих стрільчастих арок і освітлені вікнами з вітражами. Абсида спирається на аркові контрафорси, гідні кафедрального собору. Дзвіниця, розташована на одному з кінців хрестовидної будови, являє квадратну башту з дзвонами нагорі. Церкву цю видно здалеку, бо вона стоїть на найвищій частині великого майдану, під яким проходить шлях.

Досить широкий міський майдан оточують своєрідні будови, усі різних епох. Багато напівдерев'яних, напівкам'яних, з балками, облицьованими шифером, походять ще із середніх віків.