Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

на тему, що пророка на батьківщині не шанують; Станіслав уважав, що це нормально, а Микола з того обурювався, очевидячки, для годиться. Потім Станіслав розпитав у Ореста про його плани, той кінчав музичне училище і мріяв про консерваторію, а коли Орест про це сказав, за столом зависла багатозначна тиша — Станіслав зрозумів, що тут має запропонувати своє сприяння та допомогу, адже він уже кілька років у консерваторії професором. Коли ж він це зробив, Микола з Леонідою полегшено зітхнули, а Орест скромно потупив очі; Станіслав при цьому відчув незадоволення, бо рівня Орестової підготовки та здібностей не знав, а треба було спершу визначити це, а тоді щось обіцяти. А ще йому здалося, може, й безпідставно, що Микола сьогодні заявився до нього зовсім не для того, щоб організувати для місцевої інтелігенції його «концертичка», а щоб він не забув прийти до нього в гості, адже справа в них до нього була поважна й делікатна і застрахуватися не було зайве. Зрештою, подали солодке, і він, покуштувавши шедеврів Леонідиної кухні й похваливши належно їх, звівся, сповістивши, що тітки не люблять, коли він у гостях загулюється.

— Але, Стасику, — сказала Леоніда, дивлячись на нього трохи млосно, — ти ж не послухав, як Орест грає!

І справді, послухати було треба, і вони перейшли до вітальні. Орест грав як для кандидата в студенти не зле, але п’єси були більш заучені, як провідчуті. Станіслав сухо висловив ряд технічних зауважень, вказав місця, які треба було б відшліфувати, і підтвердив свою готовність хлопцеві при вступі допомогти. В студенти середнього рівня той справді годився, але зірок з неба він, очевидно, ніколи не зніматиме; втім, усе залежить од його здатності до праці.

— А може, і ти нас потішиш? — спитав Микола.

— Хіба можна тішити, наповненому їжею та вином? — відказав Станіслав і зирнув на Стефанію. І вразився раптом: її очі палали, а на щоках цвіли нерівні рум’янці. І в ньому прокинулося щось од півника, котрий кокоче перед куркою і красується перед нею, — те віковічне, що примушує істоту чоловічої статі виставити себе перед істотою статі жіночої, вразити, захопити. Окрім того, в ньому весь час не зникала музика, й була вона надто хвилююча, глибока, переповнюючи його через край. І він ступнув до фортепіано і зіграв з усім блиском, який дозволяв цей інструмент, адже був той далеко не досконалий — кілька іскристих, як пінне вино, етюдів Шопена, які, здається, найбільш пасували до цього моменту — грав їх для Стефанії, для тих запалених її очей, для чарівних рум’янців, адже не міг не відчувати, що справив на неї враження не тільки як носій свого імені, але і як людина в плоті, хоч, може, це враження і не таке, як йому праглося б, вона світилася до нього захопленням пошанувачки, а не жінки, яка бажає, щоб її помітили і кохали.

Устав і вклонився, вони заплескали, а коли почали просити заграти ще, він сухо й коротко виказав господареві вади інструменту і сказав, що його треба буде, очевидно, змінити, коли Микола хоче, щоб Орест щось досяг. Орест при цьому стояв позаду всіх, певною мірою грою маестро був пригнічений, але не міг не захоплюватись. І ось настав час прощання; Станіслав мав відійти разом зі Стефанією, адже вони були сусіди.

— Я вас залюбки провів би аж додому, — сказав Микола біля хвіртки, — але треба допомогти Леоніді прибрати, інакше вона мене схрумає, мов огірочка.

— Дуже тебе гризе? — весело спитав Станіслав.

— Бачиш, жінка — це таке дивне створіння, що задовольнити годі. Недавно передавали по радіо: одна німка подала на розлучення. Причина: чоловік ідеальний і немає до чого причепитися.

Він зареготав, як це робив після кожної спроби пожартувати.

— Смішно, але тут щось є, — сказав серйозно. — Не забувай! Я був щасливий, що в моєму дому зазвучала твоя музика.

— Ну, музика не моя, а Шопена, — сказав Станіслав. — Та й життя її — поки звучить.

— Не кажи, — так само серйозно сказав Микола. — Ми пам’ятатимемо цей вечір усе життя. Дякую тобі!

Вони відійшли од хвіртки, і Микола, очевидно, знову згадав своє амплуа невдашного гумориста:

— Не спокушай Стефанію, бо в неї дуже ревнивий чоловік! — гукнув він і знову не вельми шляхетно зареготав.

— Ну й дядько! — обурилася Стефанія. — По-моєму, він не завжди тактовний.

— Справді ревнивий у вас чоловік? — спитав Станіслав.

— Та ні! Нормальний і добрий! У мене хороша сім’я! — зворушено сказала Стефанія.

— Коли так, то я вас не спокушатиму, — мовив Станіслав жартома. — Та й, певне, застарий для того.

— Ви не старий! — раптово заговорила грудним схвильованим голосом Стефанія. — Я така рада, що мені пощастило з вами познайомитись. Я теж запам’ятаю цей вечір на все життя.

— Що в ньому особливого? — спитав Станіслав.

— Ми тут, у провінції, живемо блідо, — сказала в темені Стефанія. — А кожен з нас, ні, не кожен, а, може, дехто — жива душа і прагне якогось свята чи освітлення… Інакше… Не знаю, як це сказати… часом відчуваєш, що тебе засмоктує рутина житейська.

— Але ж ви сказали, що у вас хороша сім’я і що у вас усе гаразд, — мовив Станіслав.

— Воно й справді так! — хвилюючись, говорила Стефанія. — Але людина — дивне створіння, завжди прагне чогось невідомого, вищого, кращого, світлого… ні, мені бракує слів…

— Невідоме, вище й краще має ту сумну властивість, що по досягненні його перетворюється у сіре й буденне, — сказав він.

— Навіть ваша музика? — здивовано спитала вона.

— Музика — ні. Бо вона не належить до невідомого, вищого, кращого. Вона поза дефініціями, принаймні для того, що її творить чи відтворює.

— Для того, хто її сприймає, вона невідоме, вище і краще, — сказала Стефанія.

— Можливо, — розсміявся Станіслав. — У цьому й різниця між творцем і споживачем мистецтва. Дві субстанції, які не живуть