Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Ці слова було сказано холодно. Вони й поставили між ним і нею той вододіл, а радше стіну, яка завжди виникала, коли він сходився із жінками. Стефанія вела себе, як романтична провінціалка, якій для повноти життя потрібно видимих подразників, отож він і став сьогодні для неї таким подразником, але це зовсім не значить, що вона уздріла уважним оком його незахищеність, невпевненість і зануреність у тотальну самоту, щоб простягти руку, аби він міг опертися в хвилину душевної ослабленості, аби знову набратися духу і сили й, забувши про неї, знову піти служити Богині, яка в слабкості свого обранця ніколи не підтримує, а вимагає від нього сталевої потуги, щоб він був здатний репрезентувати її вічне і віще одкровення.

Проходили під ліхтарем, і він скосив на неї, освітлену, очі і в котрий раз уразився, що в нього змістилося відчуття часу, бо увіч побачив біля себе юну Леоніду, ту, якою так спрагло захопився; тепер же доля ніби гірко посміялася з нього: ця друга Леоніда більше підходила під його ідеал, була мисляча, романтична, знала і розуміла його мистецтво і могла його не тільки оцінити, а й захопитися ним. Але зустрівся з нею надто пізно, вона мала свою родину, чоловіка, який був нормальний і добрий і покидати якого не було ніяких підстав, отже, йшла відділена від нього віковим і моральним бар’єром, якого ні їй, ні йому ніколи не перейти, бо він у цьому житті ніколи нічого не руйнував, хоч би й для того, щоб матеріал руїни використати для будівництва свого дому. Можливість їм зустрітися була колись одна: коли б Микола звернувся до нього за сприянням після музичного училища для вступу до консерваторії, але ця можливість давно й назавжди була втрачена, отож Стефанії судилося стати тінню до його сентименту. Вона навіть не мала власного обличчя, а Леонідине, отже, могла стати для нього лишень Беатріче, або точніше привидом Беатріче, адже Беатріче справжня не існувала давно, вона перетворилась у поважну, практичну, постарілу і цілком нецікаву мотрону, отже, вмерла, і його відвідини Миколи — це все одно, що подивитися на неї мертву, це той, зрештою, третій раз, коли Данте її бачив, і раз останній.

Вони йшли мовчки, то виходячи в освітлений ліхтарем простір, то поринаючи в темряву, бо відчували наближення своєї розлуки, бо вже був зовсім близько дім, де спала її дитина і де сидів під лампочкою й чекав на неї неревнивий, нормальний і добрий її чоловік, і вона відчувала це наближення, отже, нитки, що між ними сплелися, не просто рвались, а тоншали, розстаючи, і вже подібні до ненадійної, не помітної для ока павутини.

Спинилися неподалік її хвіртки. Вулиця була безлюдна.

— Дякую, що провели, — сказала вона трохи знічено.

— А що, Стефаніє, — блиснув він зубами, — коли б я вас викрав і завіз у велике місто?

Вона глянула на нього поважно.

— Я серйозна, — сказала. — Окрім того, я маленька людина з малого світу…

— Немає малих людей і малого світу, — сказав він, — бо всі люди малі, як і сам світ.

— До побачення! — сказала вона печально.

— Вас чекає чоловік?

Вона хитнула так само серйозно й сумно.

— Нормальний, добрий і неревнивий?

— Так, — сказала вона, прямо подивившись на нього.

— Передавайте йому від мене вітання. І хай вам щастить!

— У мене сьогодні був незабутній вечір, — сказала вона. — Я вам дуже вдячна!

Тоді він раптом прихилив її до себе, вуста їхні на мить зустрілись, але Стефанія вислизнула з його рук і побігла в двір, плеснувши хвірткою. Стояв і чекав, чи не обернеться і не помахає йому рукою. Повернулась і помахала, а він звів руку й собі. І йому стало невимірно печально, бо його короткочасний роман закінчився, як і всі інші, банально; хоч ні, не короткочасний то був роман, а може, найбільш затяжний, котрий безнадійно волікся аж з юності до цього вечора, безвиглядний через свою абстрактність, тож його Беатріче судилося вмерти навіть не у постарілій та чужій Леоніді, а у цій-от Стефанії, що з’явилася в його житті як сон тіні, й ніби тінь чи сон, розчинилась у темряві його буття, адже кожна тінь — це часточка пітьми.

— Кожна тінь — це часточка пітьми, — пробурмотів він, ідучи порожньою вулицею, на якій і ліхтарів не було, тільки освітлені й тісно запнуті завісами вікна наобабіч. І йому раптом захотілося, щоб хтось йому поспівчував у самотності, що навалилася на нього разом із темрявою, бо вперше відчув себе у рідному місті чужим. Подумав, що можна було б піти на Головпоштамт і потелефонувати предметові його останньої симпатії з великого міста, дівчині, з якою сходився повільно та обережно і яка не була анітрохи не схожа (Так в оригіналі. — Прим. верстальника) на Леоніду, отже, його почуття до неї не перетворювалося в імітацію.

Зупинився біля дому, в якому чекали його тітки: вікна були яскраво освічені, горіла навіть лампочка біля ґанку, очевидно, спеціально для нього. Звісно, на пошту він не пішов — і не тому, що було пізно, а тому, що його з’їдала печаль. Отож відбув розмову з дівчиною, до речі, вона носила банальне ім’я — Таня: коли в них і справді щось серйозне, конче мала б його почути.

— Алло! — сказав він подумки. — Не пізно телефоную?

— О, я сова! — тихо сказала Таня. — Ви ж знаєте. Окрім того…

— Що?

— Чекала вашого дзвінка. Все гаразд?

— Все гаразд! — сказав він. — Завтра виїжджаю. Можна буде до вас зайти?

— Вам завжди можна до мене заходити. В будь-який час!

— Навіть коли вас нема? — спитав жартома.

— У будь-який час, коли я є, — відповіла вона. — Інакше хто вам одчинить?

— Я за вами скучив, Таню, — мовив він.