Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

— Гм, я й сам ніколи не радив би цього такій відважній людині, як ви, Слідопиту коли б бачив, що у вас досить сил, щоб утримати блокгауз. Але ви, певне, й не знаєте, що добродія Кепа вже нема в живих: він поліг...

— Не поліг! Не поліг! — загорланив з другої бійниці сам «полеглий».— Еге ж, поручнику, Кеп не тільки не поліг, а ще й піднявся на висоту цього укріплення і навіть не думає довіряти свою чуприну червоношкірим перукарям, доки сам у змозі за неї постояти. Я розглядаю цей блокгауз, як вельми зручну обставину, і маю намір скористатися з неї.

— Якщо це не голос із того світу,— відповів М’юр,— то я радий чути його, бо всі ми вважали, що добродія Кепа забито в останній сутичці. Та хоч ви, добродію Слідопите, й раді товариству вашого приятеля Кепа,— а що це й справді велика втіха, я добре знаю з власного досвіду, бо провів з ним два дні й одну ніч у печері,— ми зате втратили сержанта з усім його хоробрим загоном, якого він водив у похід. Ланді дуже хотілося, щоб саме вій командував експедицією, хоча було б розумніше й пристойніше доручити це офіцерові. Та, незважаючи на це, сержант Дангем був хоробрий воїн і заслужив на добру пам’ять. Одне слово, ми всі чесно викопували свій обов’язок: більше не скажеш навіть про принца Євгена, герцога Мальборо чи й самого великого графа Стера!

— Ви помиляєтеся! Знову помиляєтеся, квартирмейстере! — і на цей раз заперечив Слідопит, удаючись до хитрощів, щоб збільшити залогу блокгауза.— Сержант з нами теж і в повній безпеці, можна сказати — в родинному колі.

— Ну, я теж радий це чути, бо ми і його відносили до числа забитих. Але якщо чарівна Мейбл ще й досі в блокгаузі, то, ради бога, хай негайно тікає, доки ще не пізно, бо вороги готуються підпалити його. Ви знаєте силу цієї грізної стихії, тому вчините справді як обачний і досвідчений воїн, яким тут вас усі вважають, коли схаменетеся й здасте блокгауз, якого ви не в змозі втримати; інакше ж ви накличете погибель на себе та своїх товаришів.

— Я добре знаю «силу цієї грізної стихії», як ви кажете, квартирмейстере, і не треба мені о такій пізній годині пояснювати, що вогнем можна скористатися не тільки для того, щоб зварити обід. Одначе я не сумніваюся і в тому, що ви чули й про грізну силу «оленебоя», тому попереджаю: кожен, хто спробує підкласти під стіни блокгауза хоч жменю хмизу, на власній шкурі відчує дошкульність цієї сили. Ну, а щодо стріл, то ними не запалиш таку будівлю, як цей блокгауз, бо на ньому дах не з дранки, а з товстих і сирих колод, до того ж у нас є досить води. А крім того, дах ще й плоский, і по ньому можна вільно ходити, як ви й самі добре знаєте, квартирмейстере, отож, доки тут є вода, нам нічого боятися. Я людина миролюбна, поки мене не чіпають, але того, хто спробує підкласти вогонь під цей блокгауз, що над моєю головою, я навіки позбавлю вогню, який тече по його жилах!

— Все це — пусте романтичне базікання, Слідопите, і в цьому ви самі пересвідчитеся, коли тверезо зважите своє справжнє становище. Сподіваюся, ви не ставите під сумнів відданість і хоробрість п’ятдесят п’ятого полку? Так от, я, його офіцер, заявляю, що військова рада за таких обставин прийняла б єдине рішення: негайно капітулювати. Ні, ні, Слідопите, тут ваша нерозважлива хоробрість рівно стільки схожа на хоробрість Воллеса чи Брюса, як задрипане містечко Олбені на річці Гудзон схоже на наш прекрасний Единбург.

— Оскільки кожен з нас, квартирмейстере, вирішив, як видно, стояти на своєму, то я вважаю за марне продовжувати далі розмову. Якщо ті гади, що оточують вас, не відмовилися від свого гаспидського наміру,— що ж, хай негайно починають. Хай палять дерево, а я палитиму порох. Якби моє життя було так поставлене на карту, як життя кожного з оцих індіян, я, мабуть, вихвалявся б так само, як і вони; але в мене інше покликання й зовсім інша натура: як білий, я більше схильний діяти, ніж молоти язиком. Ви, квартирмейстере, як офіцер його королівської величності, наговорили нам сім мішків вовни, і якщо ми й справді всі згоримо, то жоден з нас не матиме до вас ніякого зла.

— Слідопите! Невже ви такий жорстокий, що примусите Мейбл, прекрасну Мейбл Дангем терпіти такі муки?

— Мейбл Дангем доглядає свого пораненого батька, і сам бог заступиться за це благочестиве дитя. Жодна волосина не впаде з її голови, доки бачитимуть мої очі й доки втримуватимуть зброю мої руки! І хоча ви, добродію М’юре, як видно, довіряєтеся своїм мінгам, я їм аніскілечки не довіряю! Ви злигалися з підлим тускаророю, в якого вистачить і підступності, і злості, щоб розбестити будь-яке плем’я, до якого він тільки пристане, хоча боюся, що ці мінги були пропащі ще до нього. Та годі слів! Нумо обидві сторони до діла,— як хто вміє і хто чим може!

Протягом цих переговорів, а тим більше по закінченні їх, Слідопит остерігався зрадницького пострілу по бійниці. От і в цю хвилину, стоячи збоку від бійниці, він дав Кепові знак лізти на дах, щоб обом бути готовими зустріти перший напад. Хоча старий моряк дістався туди досить швидко, та він уже застав на даху щонайменше десяток запалених стріл, що стирчали в корі колод, а нічна темрява, здавалося, сколихнулася від несамовитого вереску й виття піднятих на приступ індіян. Наступної миті гримнули постріли з рушниць, і по дерев’яному зрубові заторохтіли кулі, сповіщаючи, що облога почалася не на жарт.

Несамовитий лемент і стрілянина, проте, нітрохи не злякали ні Слідопита, ні Кепа, а Мейбл так поглинуло її горе, що вона не відчувала страху. До того ж вона мала досить здорового глузду, щоб розуміти призначення укріплень і бути в змозі належно поцінувати їхню міцність. По-іншому реагував на це батько: знайомі вояцькому вухові гуки ніби оживили його, і Мейбл боляче було дивитися, як йому, щойно він зачув ревисько бою, загоряються склисті очі, а на блідих щоках проступає знову рум’янець. Саме тут уперше Мейбл помітила, що він починає марити.

— Стрільці, вперед! — бурмотів він.— Нумо, гренадери, заряджай! Як вони посміли напасти на наш форт? Чому ж по них не б’є артилерія?