Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Обтяжені снігом віти високого в’яза черкали об вікно жіночої камери. На дереві жили білки, і Перрі, кілька тижнів терпляче принаджуючи їх на недоїдки сніданків, зрештою заманив одну з гілки на підвіконня, а тоді й до себе за грати. То був чималий самчик з темно-рудим хутром. Перрі назвав його Рудиком, і звірятко швидко звикло до нового приятеля, залюбки поділяючи з ним ув’язнення. Перрі навчив його кількох нехитрих штук: гратися паперовою кулькою, просити подачки, сидіти на плечі. Усе це допомагало згаяти час, але у в’язня залишалося ще багато довгих годин, що їх треба було чимось заповнити. Читати газети не дозволяли, а ті старі жіночі журнали, які принесла місіс Майєр, йому вже обридли. І все ж він знаходив собі діло: обточував пилочкою нігті й полірував їх до блиску, без кінця розчісував свою намащену й напахчену чуприну, по три-чотири рази на день чистив зуби, майже так само часто голився і приймав душ. Не менш дбайливо, ніж себе, чепурив він і камеру, де були туалет, душова кабіна, залізне ліжко, стіл і стілець. Більшу частину дня він проводив біля столу: там він їв, там же сидів малював — Рудика, квіти, лик Христа, обличчя та фігурки уявних жінок,— і там-таки вів щось на зразок щоденника, коротко записуючи поточні події на аркушах дешевого лінійованого паперу.

«Четвер, 7 січня. Заходив Дьюї. Приніс блок сигарет і віддруковані примірники заяви, щоб я підписав. Я відмовився».

Так звана заява — документ на сімдесят вісім сторінок, продиктований стенографістці окружного суду,— містила в собі зізнання, що їх Перрі вже зробив Елвінові Дьюї та Кларенсові Данцу. Пригадуючи свою зустріч з Перрі Смітом того дня, Дьюї розповідав, що був дуже здивований, коли Перрі відмовився підписати заяву.

— Само собою це не мало майже ніякого значення. Я міг у будь-який час засвідчити в суді його усне зізнання, зроблене Данцові й мені. До того ж ми мали підписану ще в Лас-Вегасі заяву Гікока — ту, де він звинувачував Сміта в усіх чотирьох убивствах. Але мені було цікаво. Я спитав Перрі, чому він передумав. І він сказав: «Усе в моїй заяві правильно, крім двох пунктів. Якщо ви дозволите мені їх виправити, я підпишу».

Я, звісно, догадувався, які саме пункти він мав на думці. Бо між його і Гікоковою версіями була лише одна істотна розбіжність: Перрі заперечував, що вбив усіх Клаттерів сам. До того дня він присягався, що Ненсі та її матір застрелив Гікок.

І я не помилився! Саме це він і хотів зробити: визнати, що Гікок казав правду, тобто що всіх чотирьох Клаттерів убив він, Перрі Сміт. Він сказав, що раніше брехав, і пояснив це тай: «Я хотів утопити Діка за те, що він такий слимак. За те, що розв’язав свого клятого язика».

Що ж до причини, чому він вирішив зректися своєї брехні, то, за його власними словами, зробив він це аж ніяк не тому, що раптом подобрішав до Діка,— ні, тільки через старих Гікоків. Йому нібито стало жаль Дікову матір. «Вона така мила жінка,— сказав він.— То, може, їй буде хоч трохи легше, коли вона знатиме, що Дік не натискав курок. Звісно, якби не він, то нічого цього не було б, отже, якоюсь мірою саме він головний винуватець, але факт залишається фактом: убив їх я один».

Та я не дуже йому повірив. У кожному разі, не настільки, щоб дозволити виправляти заяву. Як я вже казав, нам не обов’язково було потрібне формальне зізнання Сміта, щоб довести будь-який пункт обвинувачення. Ми й без нього мали цілком досить доказів, щоб повісити їх, і то не раз, а десять...

Одним із чинників, на яких грунтувалася впевненість Дьюї, було те, що слідству пощастило знайти радіоприймач і бінокль, що їх убивці забрали з будинку Клаттерів, а згодом збули в Мехіко-Сіті (агент КБР Гарольд Най спеціально злітав туди й простежив їх шлях аж до ломбарду). Більше того — диктуючи свою заяву, Сміт назвав місце, де вони сховали інші вагомі докази.

— Ми виїхали на шосе й помчали на схід,— розповідав він, згадуючи, що вони з Гікоком робили, покинувши будинок Клаттерів.— Дік гнав мов скажений. По-моєму, нас обох охопило якесь радісне піднесення. Щодо мене, то так воно й було. Піднесення й воднораз величезна полегкість. Ми весь час сміялися, ну просто спинитись не могли. Все раптом видалося таким кумедним — не знаю чому, але це так. Одначе з рушниці капала кров, та й одяг на мені забризкало, навіть у волоссі кров була. Тоді ми звернули на бічну дорогу й проїхали миль, мабуть, з вісім, аж поки опинилися ген у прерії. Чути було, як виють койоти. Ми викурили по сигареті, і Дік усе жартував з приводу того, що діялося там, звідки ми щойно втекли. Я вийшов з машини, підсмоктав трохи води з радіатора і змив кров з рушниці. Потім узяв Діків мисливський ніж — той самий, яким зарізав містера Клаттера,— викопав ямку, поклав у неї стріляні гільзи, залишки нейлонового шнура та лейкопластиру і прикидав землею. Тоді ми виїхали на шосе і знову повернули на схід, до Канзас-Сіті й Олейта. На світанку Дік спинився біля одної з отих ділянок для заміських виїздів, що їх називають зонами відпочинку. Там є такі відкриті коминки. Ми розклали вогнище й спалили гумові рукавички та мою сорочку. Дік сказав, що залюбки засмажив би на тому вогнищі вола, бо ще ніколи не був такий голодний. В Олейт ми приїхали над полудень. Дік висадив мене біля готелю, а сам поїхав додому обідати в сімейному колі... Так, ніж він забрав із собою. І рушницю теж...

Агенти КБР, відряджені до Гікока додому, знайшли ніж у коробці з рибальським приладдям, а рушницю — як і раніш, недбало прихилену до стіни в кухні. (Батько Гікока відмовився повірити, що його «хлопчик» міг піти на «такий жахливий злочин», і вперто доводив, що рушницю не виносили з дому від перших днів листопада, а отже, вона не могла бути знаряддям убивства). Що ж до порожніх гільз, шнура й лейкопластиру, то їх розшукали з допомогою Вірджіла Пайєца, робітника окружної дорожньої управи,— він сів на скрепер і дюйм по дюйму зрізав грунт у районі, який указав Перрі, аж поки вивернув із землі сховані предмети. Так було зведено докупи останні кінці, і тепер агенти КБР