Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

«Понеділок, 11 січня. Приходив адвокат, містер Флемінг. Старий чоловік у червоній краватці».

Дізнавшись від обвинувачених, що вони не мають коштів найняти собі захисників, суд в особі судді Роланда Г. Тейта доручив їх захист двом місцевим адвокатам — містерові Артуру Флемінгу й містерові Гаррісону Сміту. Флемінгові сімдесят один рік, він колишній міський голова Гарден-Сіті; це невисокого зросту чоловік з непримітною зовнішністю, яку він намагається прикрасити яскравими краватками. Доручення містер Флемінг прийняв неохоче.

— Не маю ніякого бажання до цього братися,— сказав він судді.— Та коли суд визнав за потрібне мене призначити, нічого не вдієш.

Оборонець Гікока, Гаррісон Сміт, сорока п’яти років, шести футів на зріст, завзятий гравець у гольф, покірливо дав згоду:

— Комусь же треба це робити. І я робитиму все, що зможу. Хоча сумніваюся, чи здобуду тим велику славу.

«П’ятниця, 15 січня. В кухні у місіс Майер увімкнене радіо, і я почув, як сказали, що окружний прокурор вимагатиме страти. Багатих ніколи не вішають. Тільки бідних і беззахисних».

У заяві журналістам окружний прокурор Дуейн Вест, честолюбний і статечний двадцятивосьмирічний чоловік, що виглядає на сорок, а часом і на всі п’ятдесят, сказав:

— Якщо справу розглядатимуть присяжні, я проситиму їх по визнанні підсудних винними ухвалити смертний вирок. Якщо підсудні відмовляться від присяжних і стануть перед суддею, я проситиму його винести смертний вирок. Це рішення далося мені нелегко, але іншої ради я не мав. Зважаючи на особливу жорстокість злочину й граничну безжальність, виявлену обвинуваченими щодо їхніх жертв, я вбачаю лиш одну можливість знешкодити цих злочинців — засудити їх до страти. Це тим більш справедливо, що в Канзасі довічного ув’язнення, по суті, не існує, бо воно не виключає можливості дострокового звільнення. Особи, засуджені на довічне ув’язнення, відбувають у середньому менш ніж п’ятнадцять років.

«Середа, 20 січня. Запропонували пройти перевірку „детектором брехні“ у зв’язку із справою Уокерів».

Злочини такого масштабу, як убивство Клаттерів, незмінно привертають загальну увагу юристів, а надто слідчих, обтяжених нерозв’язаними, але подібними справами,— адже цілком можливо, що розгадка однієї таємниці стане ключем до іншої. Серед багатьох офіційних осіб, зацікавлених подіями в Гарден-Сіті, був і шериф округи Сарасота, штат Флоріда, до якої входить рибальське селище Оспрі, де трохи більш як за місяць після вбивства Клаттерів стався подібний випадок на одній відлюдній фермі — саме про нього Сміт прочитав у газеті того різдвяного полудня в Майямі. Жертвами стали знову ж таки четверо членів однієї сім’ї — молоде подружжя Уокерів та двоє їхніх дітей, хлопчик і дівчинка,— причому всіх їх було вбито пострілами в голову з гвинтівки. А оскільки вбивці Клаттерів того дня, 19 грудня, ночували в готелі у Таллахассі, то цілком природно, що тамтешній шериф, не маючи жодного іншого сліду, зажадав, щоб їх обох допитали із застосуванням «детектора брехні».

І Гікок, і Сміт погодилися на таку перевірку, причому Сміт заявив канзаським слідчим:

— Я ще тоді сказав Дікові: іду, мовляв, у заклад, що це міг зробити тільки той, хто прочитав про випадок у Канзасі. Якийсь псих.

На превелике розчарування шерифа з Оспрі, перевірка дала рішуче негативні наслідки. Убивцю сім’ї Уокерів так і не знайдено.

«Неділя, 31 січня. Приїхав Діків батько, Йому дозволили побачення з Діком. Коли він проходив повз мене (повз двері камери), я привітався, але він не спинився. Можливо, не почув. Із слів місіс М. (Майєр) я зрозумів, що місіс Г. (Гікок) приїхати не змогла, бо їй дуже погано. Надворі мете й мете. Вночі снилося, що я з батьком на Алясці. Прокинувся в холодній калюжі!»

Містер Гікок провів із сином три години. А тоді подибав крізь сніговій до станції — зігнутий і немічний старий чоловік, вкрай виснажений страшною хворобою, що за кілька місяців після того звела його в домовину. На станції, чекаючи поїзда, він сказав одному репортерові:

— Еге ж, я бачив Діка. Ми з ним довго розмовляли. І можете мені повірити, все воно не так, як кажуть люди. І як пишуть газети. Коли хлопці йшли в той дім, вони й не думали чинити насильства. Хто-хто, а мій син — ні. Може, в нього і є свої вади, але до такого він ще не дійшов. Сміт — ось хто в усьому винен. Дік казав мені, що навіть не знав, коли Сміт напав на того чоловіка й перерізав йому горло, Діка і в тій кімнаті не було. Він прибіг уже тоді, коли почув, як вони борються. В руках у Діка була рушниця, то ось як він розповідає, що сталося далі: «Сміт вихопив у мене рушницю та як пальне — так враз півголови йому і зніс».

А потім Дік мені каже: «Тату, треба було мені забрати назад рушницю і пристрелити Сміта. Вбити його самого, поки він не вбив решту сім’ї. Якби я це зробив, то був би в кращому становищі, ніж тепер». І я теж так думаю. А то з усього видно, що порятунку йому нема. Люди тут настроєні вороже. Повісять їх обох...

Містер Гікок помовчав, тоді з безмежною втомою та безнадією в очах додав:

— А чи може бути щось гірше, аніж знати, що твого сина мають повісити?..

До Перрі Сміта не приїхали ні батько, ні сестра, навіть листа ніхто не прислав. Текс Джон Сміт нібито шукав золото десь на Алясці, хоч, незважаючи на всі зусилля властей, встановити його місцеперебування так і не вдалося. Що ж до місіс Джонсон, то вона ще раніше заявила слідчим, що боїться свого брата, й дуже просила не давати йому її нової адреси. (Коли Смітові розказали про це, він ледь помітно всміхнувся і мовив: «Хотів би я, щоб вона була там у будинку тієї ночі. Ото мала б на що подивитися!»).

Коли не брати до уваги білки, подружжя Майєрів та адвоката, містера Флемінга, що вряди-годи навідував свого підзахисного, Перрі був зовсім самотній. Йому бракувало Діка. «Часто думаю про Діка»,— записав він одного дня в своєму примітивному щоденнику. Після арешту їм не давали спілкуватися, і чи не найбільше, окрім волі, Перрі жадав саме цього: поговорити з Діком, знову бути з ним разом. Щоправда, Дік