Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

У камері Гікока вікна не було, і він бачив тільки широкий коридор та гратчасті двері інших камер. Зате він не був ізольований і завжди мав з ким перекинутися словом — у тюрмі не виводились п’яниці, шахраї, бешкетники, бродяги-мексіканці, отож Дік, з його легкою, «компанійською» вдачею, непристойними анекдотами й грубуватими жартами, дуже скоро став загальним улюбленцем (хоч один з в’язнів, якийсь старий, пройнявся до Діка непримиренною ворожістю, весь час сичав: «Убивця! Убивця!» — а якось при нагоді вихлюпнув на нього відро помиїв).

З вигляду Гікок видавався усім, хто його бачив, навдивовижу безтурботним хлопцем. Коли він не розмовляв з сусідами чи не спав, то лежав на ліжку, курив, жував гумку, читав спортивні журнали та дешеві детективи. А то й просто лежав, насвистуючи давні улюблені мелодії («Ти крихітка добра і мила», «Поїдьмо в Буффало») і споглядаючи голу лампочку, що день і ніч світилася лід стелею камери. Він ненавидів це невсипуще електричне око: світло заважало йому спати, а ще більше загрожувало небезпекою його таємному задумові — втечі. Бо в’язень був зовсім не такий безтурботний, як здавалося, не скорився своїй долі й мав твердий намір будь-що уникнути «великої гойдалки». Не сумніваючись, що саме туди його пошле суд, він вирішив: «Утечу з тюрми, а там скочу в якусь машину — і шукай вітра в полі». Та для цього насамперед потрібна була зброя, і ось уже кілька тижнів він майстрував «перо» — щось на зразок великого шила,— яке сподівався загнати точно в те місце між лопаток шерифового помічника Майєра, де удар буде смертельний. Складники цієї зброї — дерев’яна колодка та цупкий металевий стрижень — були колись частинами щітки, яку в’язень поцупив з туалету, розламав і сховав під матрац. Пізно вночі, коли кругом було чути лише хропіння, кахикання та жалібні гудки поїздів, що гуркотіли через темне містечко, він гострив той стрижень об бетоновану долівку камери і обмірковував свій план.

Колись, іще першої зими після закінчення школи, Гікок мандрував попутними машинами по Канзасу й Колорадо.

— Я тоді шукав роботи. Ото їду одного разу ваговозом, і чогось ми з водієм засперечалися. Почалося, власне, з нічого, але він добре мене помолотив і викинув з машини. Просто серед дороги, десь там у біса в Скелястих горах. Ліпив мокрий сніг, а я тюпав милю за милею, і з носа в мене так і цебеніла кров. Потім натрапив на кілька хатин серед лісу на гірському схилі. Такі собі літні дачки, що в ту пору року стояли порожні й позамикувані. От я й заліз в одну з тих хатин. У ній були дрова й консерви, навіть трохи віскі. Я прожив там більш як тиждень, і то були чи не найкращі дні в моєму житті. Хоч ніс болів страшенно, а в очах мерехтіли жовті й зелені кола. А коли сніг перестав, засяяло сонце. Ніде я більше не бачив такого неба. Хіба що в Мексіці, тільки ж там клімат зовсім інший. Я обнишпорив сусідні хатини і знайшов чималий шмат шинки, радіоприймач і рушницю. Ото було життя! Цілими днями бродив собі з рушницею, вигрівався на сонечку. Почував себе пречудово. Мов той Тарзан. А вечорами їв консервовані боби зі смаженою шинкою, тоді загортався в ковдру й слухав музику, аж поки засинав. Ніхто там і близько не показувався. Тож я любісінько міг прожити в тій хатині до весни.

І тепер Дік постановив собі: якщо йому пощастить утекти, він знову подасться туди, в гори Колорадо, знайде таку саму хатину й перебуде в ній до весни (певна річ, сам-один, бо доля Перрі його не обходила). Ця ідилічна перспектива додавала йому снаги, і він ще завзятіше гострив свій стрижень, відшліфовуючи його, мов справжній стилет.

«Четвер, 10 березня. Шериф влаштував трус. Обшукав усі камери й знайшов у Д. під матрацом „перо“. Цікаво, що це він замишляв (ха-ха)».

Та насправді Перрі сприйняв це аж ніяк не жартома, бо Дік, маючи в руках оту свою смертоносну зброю, міг би відіграти вирішальну роль у планах, що їх плекав він сам. За минулі тижні, спостерігаючи з вікна, він багато чого дізнався про завсідників Судової площі та їхні звичаї.

Особливу увагу Перрі привертав один з них — кремезний і ставний чоловік з буйною сріблястою чуприною; його повне обличчя з виразно окресленим вольовим підборіддям було звичайно ніби невдоволене, кутики рота загнуті донизу, очі похмуро опущені — ну просто живий образ непохитної суворості. І все ж то було не зовсім правдиве враження, бо подеколи в’язень бачив, як цей чоловік спинявся перемовитись з іншими: він жартував, сміявся і здавався в такі хвилини зовсім іншою людиною — веселою, товариською, добросердою. «Такий здатен розібратися по-людському»,— дійшов висновку Перрі і вважав це за неабиякий плюс, бо той чоловік був не хто інший, як Роланд Г. Тейт — суддя 32-ї судової дільниці, що мав головувати на процесі «Штат Канзас проти Сміта й Гікока». Тейти, як незабаром дізнався Перрі,— рід давній і дуже шанований у Західному Канзасі. Суддя був чоловік багатий, мав власну конеферму, чимало землі. Дружину його вважали справжньою красунею. У них народилося двоє синів, але молодший помер, і то було страшне горе для обох батьків; трохи згодом вони всиновили маленького хлопчика, покинуту, безпритульну дитину.

— Здається, цей чоловік має душу,— сказав якось Перрі місіс Майєр.— Може, дасть нам трохи попуску.

Та великих сподівань на це він не покладав, бо розумів, що його злочин «непростимий» і що йому таки не минути «отих тринадцяти східців». А втім, і надії не втрачав, бо, так само як і Дік, замислив утечу. Все залежало