Читати книгу - "Битва королів"

Кетлін звеліла Галлісу Моллену зайнятися кіньми, а сама пішла з Ренлі в королівське шатро в самому серці табору. За зеленими шовковими стінками вже зібралися капітани й лорди-прапороносці, чекаючи на новини щодо переговорів.

— Брат геть не змінився,— оголосив юний король, коли Брієнна розстебнула на ньому плащ і зняла йому з голови золоту корону з нефритом.— Ні замки, ні знаки уваги не заспокоять його — він прагне крові. Що ж, я схиляюся до того, щоб задовольнити його бажання.

— Ваша світлосте, нема потреби воювати,— заговорив лорд Матис Рован.— У замку міцний гарнізон і вдосталь провізії, а сер Кортні Пенроуз — досвідчений командувач, та й не збудована ще метавка, здатна розтрощити мури Штормокраю. Нехай Станіс грається в облогу. Йому тут навряд чи буде весело, а поки він тут сидітиме холодний і голодний, ми візьмемо Королівський Причал.

— І щоб люди потім казали, буцім я злякався стати віч-на-віч зі Станісом?

— Тільки дурні таке казатимуть,— заперечив лорд Матис.

Ренлі обвів поглядом інших.

— А що на це скажете ви?

— Я скажу, що Станіс становить для вас загрозу,— оголосив лорд Рендил Тарлі.— Якщо йому не пустити кров, він тільки наростить потугу, а ваші власні сили після бою будуть підточені. Ланістерів за день не перемогти. Заки ви з ними покінчите, лорд Станіс може зібрати таке саме військо... ба й більше!

Решта хором його підтримали. Король мав задоволений вигляд.

— Тоді дамо бій.

«Роба я підвела так само, як і Неда»,— подумала Кетлін.

— Мілорде,— заговорила вона,— якщо ви плануєте дати бій, моя місія тут вичерпана. Прошу дозволити мені повернутися в Річкорин.

— Не дозволяю,— Ренлі присів на похідний стілець.

Вона закам’яніла.

— Я сподівалася допомогти вам укласти мир. Але не допомагатиму вам розпалювати війну.

Ренлі знизав плечима.

— Смію припустити, що ми обійдемося без ваших двадцяти п’ятьох вояків, міледі. Я не прошу вас брати участі в битві, а тільки поспостерігати за її перебігом.

— Я була в Лопотючому лісі, мілорде. Я вже досить надивилася різанини. Я приїхала сюди як посол...

— І як посол поїдете,— сказав Ренлі,— тільки мудрішою, ніж приїхали сюди. Ви на власні очі побачите, що буває з заколотниками, щоб ваш син почув усе з ваших вуст. Не бійтеся: ви будете в безпеці,— мовив він і перейшов до обговорення розташування військ.— Лорде Матисе, ви поведете центр головних сил. Брайсе, ти будеш з лівого краю. Правий край я беру на себе. Лорде Естермонт, ви командуватимете другим ешелоном.

— Я вас не підведу, ваша світлосте,— озвався лорд Естермонт.

Тут заговорив лорд Матис Рован.

— А хто поведе авангард?

— Ваша світлосте,— мовив сер Джон Фосовей,— прошу для себе цієї честі.

— Просіть, скільки схочете,— сказав сер Гіяр Зелений,— але по праву першого удару має завдати хтось із сімох.

— Аби пробити стіну щитів, самого барвистого плащика замало,— заявив Рендил Тарлі.— Ти ще мамину цицьку смоктав, Гіяре, коли я вів авангард Мейса Тайрела.

Шатро переповнив галас — усі вояки заходилися гучно висувати свої претензії. «Лицарі літа»,— подумала Кетлін. Ренлі підніс руку.

— Досить, мілорди. Якби в мене було дванадцять авангардів, кожен з вас отримав би по одному, але найбільша слава по праву дістанеться найвидатнішому лицарю. Першого удару завдасть сер Лорас.

— Залюбки, ваша світлосте,— лицар квітів опустився перед королем навколішки.— Дайте мені своє благословення і лицаря, який поїде поряд зі мною з прапором у руці. Нехай олень і ружа виїдуть на поле бою біч-о-біч.

Ренлі роззирнувся.

— Брієнно!

— Ваша світлосте?

Вона й досі була вбрана у свою синю крицю, хоча зняла з голови шолом. У натоптаному людьми шатрі було задушливо, й обвислі жовті пасма волосся прилипли від поту їй до круглого негарного обличчя.

— Моє місце біля вас. Я — ваш присяжний щит...

— Один із сімох,— нагадав їй король.— Не бійся, під час бою поруч зі мною завжди будуть четверо твоїх товаришів.

Брієнна опустилася навколішки.

— Якщо мені доведеться розлучитися з вашою світлістю, принаймні вшануйте мене честю озброїти вас перед боєм.

Хтось позаду Кетлін виразно хихикнув. «Сердешна в нього закохана! — сумно подумала вона.— Грається у зброєносця, просто щоб мати змогу торкнутися його, і їй байдуже, якою дурепою вважають її всі навкруг».

— Вшановую,— сказав Ренлі.— А тепер прошу всіх залишити мене. Навіть королям перед боєм слід відпочити.

— Мілорде,— сказала Кетлін, у селищі, яке ми проїжджали, був невеличкий септ. Якщо забороняєте мені повернутися в Річкорин, дозвольте з’їздити туди й помолитися.

— Як зволите. Пане Робаре, організуйте для леді Старк супровід до того септу... і подбайте, щоб до світанку вона повернулася.

— Вам би теж помолитися не завадило,— додала Кетлін.

— За перемогу?

— За розважливість.

Ренлі розсміявся.

— Лорасе, лишися: допоможеш мені молитися. Я так давно цього не робив, що вже й призабув. Що ж до решти, то прошу всіх удосвіта вже бути на місцях — озброєних і верхи. Цей світанок Станіс нескоро забуде.

Коли Кетлін вийшла з шатра, вже западали сутінки. Поряд з нею прилаштувався сер Робар Ройс. Вона трохи знала його — сина Бронзового Нона, з грубуватим, але приємним обличчям, досить відомого турнірного бійця. Ренлі дарував йому веселковий плащ і криваво-червоні обладунки та проголосив його одним із сімох.

— Далеко ви від Роздолу заїхали, мілорде,— заговорила Кетлін до нього.

— А ви — од Вічнозиму, міледі.

— Як тут опинилась я, мені зрозуміло, а от що привело сюди вас? Це не ваша війна, як і не моя.

— Я визнав Ренлі своїм королем, тож тепер ця війна моя.

— Ройси — прапороносці дому Аринів.

— Леді Лайсі мають зберігати вірність мій батько та його спадкоємець, а другий син шукає собі слави, де може,— знизав плечима сер Робар.— Турніри з часом набридають.

Йому не більш як двадцять один рік, подумала Кетлін, він одного віку зі своїм королем... однак її король, її Роб у свої п’ятнадцять мудрості має більше, ніж ці юнаки.