Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Вона запустила цикл відчинення внутрішніх дверей і заспотикалася до дешевої роздягальні. А ті шафки всі відкриті, й скафандри котрі висять, а котрі й лежать розкидані по підлозі. І жодного балону з повітрям. Той голос — лиш один голос, але її вуха немовби втратили здатність чути звуки вищих тональностей, бовтаючись у незрозумілому місиві басових нот, — був він знайомий. А чий — вона мала б знати. Помалу пересувалася вона покинутим кораблем. Хотілося б знати, скільки ж часу пролежала вона в несвідомості, а ще — де саме перебуває, та куди летить, і яка ж це швидкість польоту її корабля.

Ось вона досягла контрольної панелі й спробувала доступитись до навігаційної системи. Але це вимкнено. Як і комунікація, система статусу, ремонт і діагностика. Лягла чолом на панель, не так з відчаю, як від виснаження. Безпосередній контакт кістки з керамікою змінив той голос: от мов двоє шоломом до шолома й спілкуються криком. І вона впізнала той голос. Упізнала й слова. «Говорить Наомі Наґата з “Росинанта”. Прошу отримувача передати повідомлення далі. Повідомлення для Джеймса Голдена. Я в біді. Комунікаційна система не відповідає. Я не володію навігаційним контролем. Прошу ретранслювати повідомлення». Вона захихотіла, викашляла чисту рідину й виплюнула на підлогу, а тоді засміялася знову. Це повідомлення було брехня, яку склепав Марко, аби заманити Джима в смертельну пастку.

Але кожне з тих слів було правда.

Розділ сорок другий. Голден

Арнольд Мфуме, котрий не-Алекс, вийшов з відсіку екіпажу, на ходу сушачи вологу чуприну. А як побачив Голдена й Фостера — обох капітанів — біля кавоварки, то скорчив гримасу.

— Спізнюєтесь трохи, пане Мфуме, — зробив зауваження підлеглому Фостер Сейлз.

— Так, капітане. І Чава щойно сказала мені те саме. Біжу на пост!

— Кави? — запропонував йому Голден, простягаючи колбу зі свіжо звареною кавою. — Крапля молока, без цукру. Мо’, ви не так її п’єте, зате ж готове!

— Не відмовлюсь, — мовив Мфуме, блиснувши нервовою усмішкою. Дивувала Голдена вимова цього чоловіка: чисті голосівки, а шелестівки неначе ковтає. Але, хай там як, а ця вимова якось була йому ніби «до лиця».

Коли Голден вручив пілотові ту посудинку, Фостер прокашлявся.

— Знаєте, кепська це звичка — спізнюватись на свою зміну.

— Знаю, капітане. Пробачте, капітане. Більш це не повториться.

І по цих словах пана Мфуме мов вітром здуло: тільки затупотів по східцях нагору до пілотської кабіни; ліфтом підіймався б довше. Фостер зітхнув і похитав головою.

— Добре бути молодим! Але не кожному щастить бути молодцем.

Голден наклацав замовлення на ще одну каву.

— Не хотілося б мені, аби в людей склалася думка про мене такого, яким я був у двадцять. А як ви? Вип’єте чашечку?

— Та я більше схильний до чаю, — відповів другий капітан. — Якщо можна вибирати.

— А я й не пам’ятаю, чи коли куштував чай.

— Справді?

— Завжди пив лише каву.

Ранкова зустріч почалася як звичайна розминка. Новий екіпаж, непевність навколо корабля... Тож це була начебто й добра ідея, щоб Голден і Фостер Сейлз поконтактували на буденному рівні смаків і схильностей, порівняли тональності й допевнилися, що все воно тут іде так, як вони того й сподівались. Те, що Фостер і дбав про корабель, і ставився до нього з повагою, допомогло Голденові. Звісно, новий екіпаж — не його команда, і незатишно якось було йому з ними, але вони не порпалися в шафках справжнього екіпажу, коли ніхто за ними не стежив. Тож день минав за днем, і Голден усе більше звикав до їхньої присутності. І вони все менше здавалися йому чужими.

Коли він викликав машинну залу, а йому відповідали Казандзакіс чи Іп, його це більше не дратувало. Коли ж він, бува, застане Сунь-Ї з Гором за бойовою грою, як ті, нап’явши захисні окуляри, симуляційно розбивають одне одного в пух і прах (адже ж вони, будучи людьми зброї, втрачали належний тонус, не маючи в кого стріляти), то вони вже й не здавалися йому чудними та дражливими, а ставали натомість ніби приємнішими. Мавра Патель, як не йшов до неї сон у її «сонні» зміни, вдосконалювала лазерну систему. Голден знав, що це було одним із тих завдань, що їх ставила перед собою Наомі, але не боронив Маврі цим займатися. А ще ж як було йому, після всіх отих довжелезних днів у доку, після того спання на кріслі-колисці й пробуджень посеред геть порожнього корабля, — як було йому не оцінити переваги товариства над самотністю. Мо’, й не зовсім підхожі вони йому люди, але ж люди. Гості! Перебування цих гостей у його домі не дозволяло йому потонути в страху та тривозі. Хай він просто старався мати бравий вигляд, але ж він і справді почувався бравішим, хай там хоч трішечки.

— На щось іще мені б звернути увагу? — запитав Фостер.

— Просто я хотів би негайно знати, як щось станеться зі «Смугачем» чи «Пеллою», — побажав Голден. — Або якщо буде яке повідомлення з Землі. Від Еймоса Бертона чи моєї родини, це чи те.

От ніби то були б звістки різної ваги.

— Здається мені, вже всій команді стали дорогими ці ваші побажання, — сказав Фостер, серйозно, але з блищиками зачудування в очах. Схоже, Голден наголошував на цьому й не раз, і то кожному членові екіпажу. Тут кавова машинка продзуміла й видала Голденові колбу свіжої кави. Фостер подався до східців і далі: до торпедних відділів, де Казандзакіс чистив-драїв усе-все, що вже й так блищало. А Голден побув іще кілька секунд наодинці з кавою і почимчикував до оперативної палуби. Дорогою стрілася йому Чава, то обоє вони трохи незграбно проробили кілька фігур танцю, що зветься «ні, ви проходьте!» Та якось таки розійшлися.

Фред перебував на своєму кріслі-колисці, яке приватизував як власний офіс. Люк, за яким була пілотська кабіна, був зачинений, але Голден усе одно чув завивання тих раїв, які любив слухати Мфуме під час своєї пілотської зміни. Через ті звуки та каву Фред не заснув би й на хвилину, коли б не додумався надягти на