Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

― Але мені гаряче.

― Потерпи. Ще недовго, ― зронила мати.

На площі проводився якийсь марш гвардійців ― це було зрозуміло по характерному стуку їхнього взуття по плитці, а також ритмічних вигуках вслід за словами командира.

Фесті було нудно. Вона переступала з ноги на ногу, стоячи між мамою і татом. Ось дівчинка зробила крок назад, аби зійтися поглядами із хлопчиком такого ж віку, що стояв в метрі від неї поруч із своїм батьком.

― Пс, Льюїсе, ― покликала вона зовсім тихо.

― Фесто, ― почувся голос матері.

― Ну, мам, ми з Льюїсом змучилися. Ми лиш на хвильку зайдемо під дерево.

― Стійте чемно, ― почувся шепіт містера Фернічеллі, Льюїсового батька.

Феста обурено перевела погляд на блаженний тіньок під єдиним деревом на площі. Довкола нього було огороджено невеликий клаптик землі і дівчинка вже уявляла, як зараз сідає там і з полегшенням видихає…

А тоді очі її сковзнули по землі і побачили, наче там щось блистить. Дівчинка напружила зір… надто цікаво…

Рука знову вхопилася за мамине плаття.

― Ма-амо…

― Ізабель, дозволь. Нехай діти підуть в тіньок, ― прозвучав голос губернатора.

Більшого Феста і не чекала. Шепнувши Льюїсові, вона потащила його під дерево.

― Як до-обре, ― потягнувся малий Фернічеллі, котрий був одягнений у надто жаркий костюм.

Фесту ж не стільки цікавив тіньок, як те щось, що виблискувало на сонці. Дівчинка уважно роздивлялася землю… а тоді враз зігнулась і почала руками в ній ритись. Льюїс отетерів.

― Що ти робиш? ― зашипів він, нахиляючись до неї. ― Якщо твоя мати побачить…

Та було вже пізно. Усі руки малої Фести були у землі. Дівчинка підняла цілу купу пороху, але таки дістала те щось, що блистіло з-під землі. Льюїс уже стояв на ногах, закриваючи її від батьків і нервово всміхаючись, коли дівчинка його окликнула:

― Пс. Поглянь!

Льюїс озирнувся. У брудних руках Фести знаходився неймовірної краси золотий медальйон у формі краплі…

― Значить, ти знайшла його в дитинстві під деревом на площі? ― підняв брову капітан.

― Так! ― випалила Феста. ― І він досі в замку… проте… ― вона поглянула на капітана із явно помітною хитрою іскрою в очах. ― Ви ніколи його не знайдете. Малий Льюїс заздрив мені, що я знайшла таку річ, а тому налякав, що вона може бути проклята. У дитинстві я була справді ляклива щодо таких речей, тож заховала медальйон так, аби ніхто не зміг його знайти. Я знаю, ви перерили увесь замок і перериєте ще раз, але… ви ні за що його не знайдете.

Капітан голосно хмикнув:

― Без твоєї допомоги, так? Тобто, ти зараз хочеш здатись корисною? Намагаєшся ставити умови?

Феста високо підняла підборіддя:

― Так, я намагаюсь ставити умови.

Капітан хвилину помовчав, дивлячись чітко на Фесту, а тоді віддав наказ:

― Ідіть у печери. Чекайте мене там.

― Але, капітане… ― почав було Морган.

― Ти, Стоун і ще п’ятеро, лишіться. Решта, геть звідси!! ― невідомо чому роздратувався капітан, махнувши рукою.

Пірати почали потрохи розбрідатись, здивовано оглядаючись. Семеро піратів залишились і, звісно, поспішили оточити дівчат на випадок, якщо вони спробують утекти.

― Розказуй, ― проговорив капітан. ― Розказуй, де заховала медальйон.

Феста вийшла уперед.

― Ні, так не піде. Я розповім лише за однієї умови.

― Дай-но вгадаю… відпустити твоїх подруг?

Морган розреготався.

― Ти що, не бачиш? Вона блефує. Вона підслухала наші розмови і тепер вдає, що все знає. Боюсь, вона в житті того медальйона не бачила!

Однак раптом капітан перевів на нього пожираючий погляд і Морган вмить заткнувся, невинно піднімаючи руки.

― Вона усе-е знає… чи не так, Фесто? ― хмикнув капітан, на чиєму обличчі виникла задоволена посмішка.

― А ще я знаю, що ніякого корабля не існує.

― А я казав! ― крикнув хтось із піратів.

― Ти віриш дівці?!

― Ану замовкли! ― заричав Морган. ― Капітан наказав мовчати!

В одну мить капітан дістав пістоль і, не задумуючись ні на мить, прострелив бошку Моргану. Від цього серед піратів поширилась хвиля переляку, й вони відступили назад.

― А ще я не казав тобі, аби ти слідкував за виконанням моїх наказів, ― льодяним голосом зронив капітан.

Несподівано Феста озирнулась і закричала:

― Мей, зараз!

А сама налетіла на капітана, валячи його з ніг.