Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

Історія № 1. Я мала 11 років, і мене вже кілька разів намагалися вбити (почалися складні російсько-чеченські стосунки). Смерть же, прийшовши до мене в подобі дитини, довго гралася зі мною. Ішов дощ, і ми радісно стрибали по калюжах. Замість обличчя в хлопчика був череп, а на голові його був одягнений блазнівський ковпак із бубонцями. Я тікала. Смерть наздоганяла. А потім, сміючись, сказала:

— Носи «Джейн» — мусульманську захисну молитву! Інакше я візьму тебе в потойбіччя!

Я, здивовижена, прокинулась, розповіла про сон мамі й вітчимові Руслану. Руслан написав захисну молитву, зашив її в шкіряний трикутник. Маю «Джейн». І дійсно, відтоді зло стало обминати мене.

Історія № 2. 1999 року Смерть знову завітала в мої сни. У темній сутані, у подобі священика-католика вона стала забирати моїх котів! Мали їх чимало. Понад десяток. Вона приходила по кожного кота або кішку окремо й говорила мені:

— Скоро помре оцей!

І справді — обраний кіт незабаром помирав від голоду. Так було з усіма. А по сіро-білого кота, мого улюбленого Чипса, Смерть прийшла насамкінець. Я сказала:

— Ні!

І полізла до неї битись. Я вчепилась у її одяг і зірвала з голови католицьку чорну бірету.

— Не віддам! — кричала я у гніві. — Чипса я тобі не віддам!

Смерть важко дихала, але відступала під моїм тиском до наших вхідних дверей. Ми лаялись і бились, доки Смерті це не набридло. Тоді вона сказала:

— Гаразд. Залишу його ненадовго. Він помре за два тижні.

І пішла. А я прокинулась. Серце калатало так, наче бійка відбувалася насправді!

Якраз 14 днів по тому кіт Чипс заснув на моєму ліжку, згорнувшись клубком, і помер уві сні.

Історія № 3. Коли моя мама гинула від серцевого нападу у 2000 році, я не бачила, але я знала, що Смерть стоїть у нашій кімнаті. Я відчувала її, як звір відчуває лісові трави. Немов я була якимсь радаром, що безпомильно визначає місце її присутності в кімнаті. Маму трусило, в неї були конвульсії. Сусіди сказали: це останні хвилини, агонія. Але я продовжувала боротись. Я повторювала про себе якось просто несамовито: «Я знаю, що ти тут. Іди звідси! Забирайся! Залиш маму! Геть! Ти не посмієш. Геть!» Я кликала на допомогу Всевишнього, щоб він дав мені сили, щоб Його іменем я змогла прогнати Її. І мама, яка з останніх сил згадувала Бога, вижила. Їй раптово й різко покращало. Сусіди були шоковані.

Смерть тієї ж ночі з’явилася до мене вві сні. Священик у чорній католицькій сутані зайшов і сів. Стіл, за яким ми сиділи, не був поцяткований осколками, він був таким самим цілим, як до війни. На столі стояла кришталева ваза, у якій лежали грона зеленого винограду. Смерть не приховувала свого обурення.

— Знаєш, як мені набридло через тебе ходити туди-сюди? Де це бачено! — лютувала вона. — Я скажу тобі останній строк, коли я прийду по твою матір. І нічого ти мені тоді не зробиш. Нічого! Це буде…

І тут вона назвала дату. Підвелась у гніві, забрала з кришталевої чаші виноград і пішла, гримнувши дверима. Відтоді в снах ми рідко спілкуємось. Я вирішила так: недарма вона, хитрюга, назвала дату! Це щоб остаточно переконати мене, щоб я не могла опиратись. Але якщо існує Ангел Смерті, існує й Ангел Життя! І я протистоятиму!

Я не дозволю забрати маму, хоча «додатковий» строк, сказаний мені, і цілком непоганий для життя.

Знову завзято займаюся йогою, молюсь і медитую.

P. S. Згадала онука Зулай, своєї колишньої сусідки з вулиці Завєти Ільїча: він загинув молодим, у Другу чеченську війну. Хлопець Муслім, який умів збирати квіти.

П.

26.04.

Завтра християнський Великдень. У Єрусалимі, місті, за яке, кажуть легенди, ще мають бути бої між Хрестом і Півмісяцем, є дар. Він полягає у Вогні, який сходить із Неба.

Що діється! На вулиці лемент і бійка. Виповзла я на балкон. Виявляється, хтось «стукнув» на сусідів із чотириповерхового будинку навпроти, що вони торгують анашею та горілкою (я не знала про наркотики; зараз із криків зрозуміло, що про анашу верещать). Прийшли їх заарештовувати російські солдати. Але не ті, які весь час купували горілку, а інші, тверезі російські хлопці. Вони під’їхали на бортовій машині.

Поки з під’їзду витягали гендлярку трунком, її сестра, літня чеченка, спритно злізла з балкона другого поверху і побігла вздовж будинків. Її спочатку не помітили. Кинулися ловити — не впіймали.

Стою, дивлюсь на все це і ще встигаю записувати! Цікаво, хто їх здав владі? З нашого під’їзду виповзли «наші» торгаші горілкою. Багатодітна чеченська родина. Чомусь радіють. Певно тому, що тепер не мають конкурентів!

P. S. Сьогодні йде дощик. Він змиває бруд. Якщо не повністю, то хоча б частково.

Поліна-Будур

29.04.

Була в газеті «Молодість», розмовляла з головним працівником, якого відразу прозвала «Професор». Він такий поважний і носить великі круглі окуляри!

Бачила Каратиста — сусіда з вулиці Завєти Ільїча, рідного брата Джима. Каратист одружився. Його син вже має сім місяців. З Каратистом ми нормально поспілкувалися. Він навіть показав деякі стійки з ушу. Зараз він подався працювати в місцеву міліцію. Охороняє вулицю біля редакцій.

Я сильно забруднила туфлі, і колишній сусід допоміг знайти трохи води, тому що це великий дефіцит. Воду в моєму місті все так само возять у цистернах і продають відрами. Вода брудна й каламутна. Громадяни купують і п’ють.

07.05.

Зараз усім міняють паспорти. Обмін паспортів викликає дикі черги та плутанину. Голодні бідолахи ночують під адміністрацією, щоб одержати документ, без якого міліція може забрати громадянина у відділок: побити, покалічити. Офіційно паспортний стіл працює з 9.00, але споглядати працівників цієї установи можна лише до 11.00! Працюють вони ледь-ледь: увесь час зачиняються на перерву, п’ють чай і по-сатанинському регочуть. Тим часом старі й жінки в черзі непритомніють.

— Поки 100 рублів не даси, взагалі не приймають документи, — повідомили мене люди.

Я, простоявши цілий день, мало не непритомніючи, зуміла-таки віддати мамині документи на новий паспорт.

08.05.

У мами 16 травня день народження — 52 роки. Треба купити хоч маленький подарунок. Я завжди дарую їй подарунки.

Ще не вміючи добре читати, задовго до школи, я ходила до ятки, недалеко від під’їзду, і купувала листівки, витрачаючи гроші зі своєї скарбнички.

Пам’ятаю, як мама сміялась, а я не могла зрозуміти чому. Тітка в ятці була з гумором і продала мені якось