Читати книгу - "Жак-фаталіст"

Пан. Найкраще було, по-моєму, повернути справу на жарт. За кожним веселим словом спантеличений шевальє казав мені:

— Другого такого, як ви, немає. Ви — єдиний, ви в сто разів кращий від мене. Я не певен, чи стало б мені великодушності й сили простити вам таку образу, а ви жартуєте. Друже, що мені зробити, щоб її виправити? Ах, ні, ні, цього не виправиш! Ніколи, ніколи не забуду ні свого злочину, ні вашої вибачливості. Ці два вчинки глибоко вкарбувалися в мою душу і серце: один я пам'ятатиму, щоб себе ненавидіти, а другий — щоб бути ще більш прихильним до вас.

— Та не думайте про це, шевальє, ви завеликої ваги надаєте своєму й моєму вчинкові. Випиймо за ваше здоров'я. Ну, за моє, коли не хочете за ваше…

Шевальє потроху збадьорився. Він розказав мені всі подробиці своєї зради, наділяючи сам себе найтяжчими епітетами! Він на гамуз потовк і дочку, і матір, і батька, і тіток, і всю родину, яку показав мені, як зграю наволочі, негідної мене, але цілком гідної його. Це були його власні слова.

Жак. Ось чому й раджу я жінкам ніколи не спати з людьми, що впиваються. За нескромність у коханні я вашого шевальє зневажаю ніяк не менше, як і за віроломство в дружбі. Що за чорт! Йому треба було тільки… бути чесним і сказати вам зразу… Але слухайте, пане, я наполягаю на тому, що він негідник, несосвітенний негідник. Не знаю вже, чим воно скінчиться. Боюсь, що, виводячи вас з омани, він знову заманює вас. Забирайте мене й самі тікайте мерщій з тієї корчми і з товариства тієї людини…

Тут Жак узявсь до кабаківки, забувши, що в ній немає ні відвару, ні вина. Пан засміявся. Жак кашляв півчверті години вряд. Пан добув годинника і табакерку й повів далі свою історію, яку я переб'ю, коли ваша згода, хоч би на те, щоб розсердити Жака, довівши йому, що на небі не написано, як він гадав, щоб його завжди перебивали, а його пана ніколи.

Пан (до шевальє). Після того, що ви сказали мені, я сподіваюсь, ви з ними більш не бачитиметесь.

— Та я б не бачився!.. Але ж мене розпач бере, що я піду, не помстившись. Вони могли зрадити; пошити мене в дурні, ославити, обібрати одну порядну людину; зловжити пристрастю і слабкістю другої порядної людини (бо я ще смію вважати себе за таку), щоб затягти її в цілу низку гидотних історій; довести двох приятелів до ненависті, а може, й душогубства, бо, зрештою, погодьтесь, мій друже, що, коли б викрили ви мою негідну поведінку, ви ж хоробрий, ви, може, так озлилися б…

— Ні, до цього не дійшло б. Та й за що? За кого? За провину, від якої ніхто не може застерегтися? Хіба то дружина моя? А хоч би й так? Хіба дочка? Ні, то паплюжка, і ви гадаєте, що за паплюжку… Ну бо, друже, облишмо це та випиймо. Агата молода, жвава, біла, повна, пухка, тіло пружне, чи не так, шкіра ніжна? Солодко, мабуть, було розкошувати, і в її обіймах, я уявляю, ви були досить щасливі, щоб забути за приятелів.

— Коли розкоші й насолода можуть зменшувати провину, то, певно, під небом немає менш провинної людини, яка б звинила менше за мене.

— Он як, шевальє! Тоді я беру назад своє слово, касую своє пробачення і для забуття вашої зради хочу поставити одну умову.

— Говоріть, друже, наказуйте, кажіть. Що я маю зробити: з вікна кинутися, повіситись, утопитись, простромити груди оцим ножем?..

І шевальє вмить хапає ножа, що був на столі, зриває комір, розстібає сорочку і, водячи очима, наставляє правою рукою вістря в ямку під шиєю і, здавалось, чекає тільки мого наказу, щоб загнати себе на той світ.

— Не про те йдеться, шевальє, облиште цей клятий ніж.

— Не облишу, я заробив це покарання. Дайте тільки знак.

— Облиште цей клятий ніж, кажу вам, я не вимагаю від вас такої великої спокути…

Проте, вістря ножа все ще зависало над ямкою нижче шиї. Я схопив його за руку, вирвав ножа й пошпурив його геть. Потім, підсунувши пляшку до його склянки й наливши повну, сказав йому:

— Спочатку випиймо, а потім ви дізнаєтеся, з якою страшною умовою я пов'язую ваше прощення. Так Агата дуже соковита, дуже солодка?

— Ох, друже, як жаль, що ви цього не зазнали, так, як зазнав цього я.

— Стривай, хай ось принесуть нам пляшку шампанського, і ти розкажеш мені про одну з твоїх ночей. Твоє прощення — на кінці цього оповідання, любий зраднику. Ну, починай. Хіба не чуєш?

— Чую.

— Мій вирок здається тобі надто суворим?

— Ні.

— Ти замислився?

— Замислився!

— Що я в тебе просив?

— Розповісти про одну з моїх ночей з Агатою?

— Атож…

Тим часом шевальє міряв мене очима з голови до ніг і казав сам собі:

— Зріст однаковий, вік приблизно однаковий, а коли й буде якась різниця, то темно ж, вона наперед думатиме, що це я, і нічого не помітить.

— Та про що ж ти думаєш, шевальє? Твоя склянка стоїть повна, і ти не починаєш!

— Думаю, друже, надумавсь та й кінець! Обніми мене, ми помстимося, а так, помстимося! З мого боку це паскудство! Якщо воно негідне мене, то гідне тієї особи. Ви просите в мене розповісти про одну з моїх ночей?

— Так; хіба це надмірна вимога?

— Ні! А якби замість оповідання я дав вам саму ніч?

— Це було б трохи вартісніше. (Жак засвистів.)

Шевальє враз виймає з кишені пару ключів, малого й великого.

— Малий, — каже мені, — від надвірніх дверей, великий — від Агатиного передпокою. Обидва вони до ваших послуг. Ось як я роблю щодня вже півроку. Зробіть і ви так. її вікна, як ви знаєте, з фасаду. Я походжаю по вулиці, поки вони освітлені. Виставлений надвір горщик з васильками — умовний знак. Тоді я підходжу до вхідних дверей, відмикаю їх, заходжу, замикаю знову, іду якомога тихше сходами, повертаю в коридорчик, що праворуч. Перші двері ліворуч у цьому коридорі — її, як ти знаєш. Я відмикаю ці двері великим ключем, проходжу в маленьку гардеробну праворуч, там знаходжу нічну лампу і при ній любенько роздягаюся. Агата лишає двері зі своєї кімнати непричиненими. Я проходжу і лягаю до неї в ліжко. Розумієте це?

— Дуже добре!

— Якщо проходить хто, то мовчимо.

— Та й маєте, гадаю, цікавіше діло, ніж балачка.

— У