Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

class="p1">— Почекай! — сказав К. Варнаві, що схилився в поклоні, й покликав господаря, щоб той показав йому кімнату, бо хотів на самоті перечитати листа. І тоді згадав, що Варнава, хоч яку він викликав у нього симпатію, все-таки лише посланець, і звелів дати йому пива. Він простежив, як той сприйме це, проте Варнава дуже радо взяв пиво і зразу випив. Потім К. пішов за господарем. У цій хаті для К. не знайшлося нічого, крім маленької кімнатки під дахом, та й з нею був клопіт, бо довелося прилаштовувати десь-інде двох служниць, що досі там спали. Власне, там більше нічого й не зробили, тільки виселили служниць, а решта все лишилося так, як було: одне-однісіньке ліжко без постелі, на ньому дві подушки й попона, не прибрані після минулої ночі. На стіні — кілька образків і фотографій солдатів. Кімнатку навіть не провітрили, видно, сподіваючись, що пожилець довго тут не пробуде, і нічого не зробили, щоб його затримати. Та К. був згоден на все, він загорнувся в ковдру, сів до столу й почав до свічки перечитувати листа. Лист був не весь однаковий, в окремих місцях до нього зверталися як до вільної людини, особистий вибір якої визнають, — скажімо, у зверненні й там, де мовилося про його побажання. Але були й місця, де його приховано чи відверто трактували як дрібного, майже непомітного з висоти їхнього становища працівника, наче начальству доводилось робити зусилля, щоб «не спускати його з ока», його безпосереднім начальником виявився всього лише сільський староста, перед яким він навіть мав звітуватися, а єдиним його співробітником, либонь, стане сільський поліцай. Це були безперечні протиріччя, і такі очевидні, що їх могли допуститися тільки навмисне. К. зразу відкинув божевільну стосовно такої високої інституції думку, що в них були якісь вагання. Радше він добачав тут відверто запропонований йому вибір: виходячи з вказівок, що містилися в листі, він міг стати або працівником у селі з постійно наголошуваним, а насправді тільки вдаваним зв’язком із замком, або тільки вдаваним працівником села, а насправді всю свою роботу узгоджувати з замком, настанови якого передаватиме Варнава. К. не вагався ні хвилини: навіть якби він не мав того досвіду, що вже встиг набути, то, не замислюючись, зробив би той самий вибір. Лише працюючи в селі, якомога далі від урядовців із замку, він спроможеться чогось досягти в замку, та й ці люди в селі, які поки що ставились до нього так недовірливо, почнуть інакше розмовляти з ним, коли бачитимуть у ньому якщо не свого приятеля, то бодай співгромадянина, і як він колись перестане відрізнятися від Ґерштекера чи Лаземана — а це мало відбутися дуже швидко, від цього все залежало, — то перед ним напевне зразу простеляться всі шляхи, що були б для нього назавжди не тільки закриті, а й невидимі, якби він покладався тільки на тих панів нагорі та їхню ласку. Правда, тут існувала одна небезпека, і в листі з якоюсь зловтіхою на неї вказано, навіть наголошено на ній, наче уникнути її неможливо. Це становище робітника. «Робота», «начальник», «умови оплати», «звіт», «робітник» — цих слів було повно в листі, і навіть коли мовилося про щось інше, особистіше, то однаково з цього самого погляду. Якщо К. захоче стати робітником, він може ним стати, але вже остаточно, раз і назавжди, без будь-якої іншої перспективи. К. знав, що насправді ніхто його ні до чого не силуватиме, а надто тут, проте він боявся гніту несприятливих обставин, звички до розчарувань, руйнівного, хоч і непомітного впливу кожної прожитої тут хвилини, але мав зважитись на боротьбу з цією небезпекою. Лист і не замовчував того, що K., якщо цій боротьбі судилось відбутися, вже мав відвагу почати її; це було сказано дуже тонко, і тільки людина з неспокійним сумлінням — з неспокійним, а не з нечистим — могла помітити це в трьох словах, які стосувалися повідомлення, що його взято на роботу: «як вам відомо». К. заявив про себе, і відтоді, як мовилося в листі, його взято на роботу.

К. зняв зі стіни образок і повісив на цвяшок листа; якщо він житиме в цій кімнатці, то хай тут висить і лист.

Потім він спустився до зали. Варнава сидів з помічниками біля столика.

— Ага, ось де ти, — сказав К. без будь-якого приводу, лише тому, що зрадів, побачивши Варнаву.

Той відразу схопився. Селяни, тільки-но К. з’явився в кімнаті, теж підвелися й підійшли до нього, — видко, вже звикли ходити за ним назирці.

— Чого ви весь час товчетесь коло мене? — крикнув К. Вони не образились і повільно вернулися на свої місця. Один, відходячи, замість пояснення мимохідь сказав з незрозумілою усмішкою, що перекинулась на обличчя кількох його товаришів:

— Зажди, почуєш якусь новину.

І облизався, наче новину можна було з’їсти. К. не сказав нічого, що означало б спробу замирення, — хай відчувають до нього якусь пошану, це добре. Та тільки-но він сів поряд із Варнавою, як відчув, що хтось із селян уже дихає йому в потилицю: мовляв, він прийшов по сільничку. Та К. сердито тупнув ногою, і селянин відійшов і без сільнички. Справді, К. легко було роздратувати, хоча б нацькувавши на нього цих селян: їхня вперта турбота здавалася йому гіршою, ніж замкненість інших, а крім того, й вони були замкнені, бо якби К. сів до їхнього столу, вони напевне б не лишилися сидіти там. Аби тут не було Варнави, він би зчинив бучу. Але й так грізно обернувся до них, і вони теж обернулися до нього. Та коли він побачив, як вони сиділи, кожен на своєму місці, не перемовляючись між собою жодним словом, наче їх ніщо не пов’язувало, крім того, що всі вони не зводили з нього очей, йому здалося, що вони не мають на думці нічого поганого, напосідаючи на нього, може, справді щось хочуть від нього, тільки не можуть сказати, що саме, а може,

[На цій комі уривається переклад видатного Майстра українського перекладу — Євгена Поповича].

(Переклав Євген Попович)

Роман «Замок» (1922) — останній, незакінчений роман Ф. Кафки. Це була третя спроба Кафки написати справді епічний твір. Проте і цю спробу, як і дві попередні, письменник вважав невдалою, тому в заповіті попросив Макса Брода знищити рукописи.

Роботі над романом передувала тривала пауза в писанні, тому настрій Кафки під час написання «Замку» був надзвичайно схвильований — він коливався між екстазом і повною зневірою (спершу Кафка навіть приховував від