Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

Листи, заповіти, щоденники

Лист до батька

Любий батьку, недавно ти спитав мене, чому я кажу, що боюся тебе. Як завжди, я не зміг нічого тобі відповісти — почасти саме зі страху перед тобою, а почасти через те, що пояснити цей страх неможливо, не вдаючись у численні подробиці, навести які в розмові було б досить важко. І коли тут я й пробую дати тобі відповідь на письмі, то вона однаково буде дуже неповна, позаяк навіть цієї хвилини, коли я пишу, на заваді мені стоїть страх перед тобою та його наслідки й позаяк сказати треба так багато, що це значно перевершує можливості моєї пам’яті й мого глузду.

На всю цю історію ти завжди дивився дуже просто, принаймні сам так казав і мені, й, не перебираючи, багатьом іншим людям. Ти це уявляв собі приблизно так: ціле життя ти працював у поті чола, віддаючи все дітям і насамперед мені, завдяки чому я «жив розкошуючи», мав цілковиту свободу вивчати, що мені заманеться, у мене не боліла голова про шматок хліба, а отже, й узагалі ні про що; за це ти вимагав не вдячності, ні — ціну «вдячності дітей» ти добре знаєш, — але принаймні хоч якого-небудь натяку на розуміння й співчуття; натомість я, скільки себе й пам'ятаю, втікав від тебе — до своєї кімнати, до книжок, до безглуздих ідей, до навіжених друзів; я ніколи не розмовляв з тобою відверто, у храм до тебе не ходив, у Франценбаді жодного разу тебе не навідував і взагалі ніколи не виявляв родинних почуттів, не цікавився крамницею й рештою твоїх справ, накинув тобі фабрику, а потім тебе облишив, підтримував Отлу в її впертості, задля друзів я роблю все, а задля тебе ніколи й пальцем не поворухнув (навіть жодного разу не приніс тобі квитка до театру). Якщо ти узагальниш свої міркування про мене, то виявиться, що докоряєш ти мені не за непорядність чи зло (крім, хіба що, мого останнього наміру одружитись), а за мою холодність, відчуженість, невдячність. До того ж докоряєш так, немовби в усьому цьому винен я, немовби одним поворотом керма я міг би спрямувати все іншим шляхом, тоді як твоєї провини тут нема жодної, хіба лиш та, що ти був до мене надто добрий.

Цю твою звичайну думку я вважаю слушною тільки через те, що й сам гадаю: в нашому відчуженні жодної твоєї провини нема. Але так само нема в ньому й жодної моєї провини. Якби мені пощастило тебе в цьому переконати, тоді постала б можливість — ні, не почати життя спочатку, для цього обидва ми вже застарі — можливість бодай якої-небудь злагоди, і навіть якби твої безнастанні докори не припинилися, то вони стали б не такими жорстокими.

Дивно, але ти якоюсь мірою передчуваєш, що я хочу тобі сказати. Так, наприклад, нещодавно ти мені сказав: «Я завжди тебе любив, хоч напоказ поводився з тобою не так, як поводиться решта батьків, але це лише тому, що я не вмію прикидатись, як прикидається решта». Що ж, батьку, загалом я ніколи не мав сумніву в твоєму доброму ставленні до мене, але це твоє твердження, здається мені, хибне. Прикидатися ти не вмієш, це правда, але тільки на цій підставі стверджувати, нібито решта батьків прикидаються, — це означає або виявляти глуху до будь-яких доказів нетерпимість, або (і це, на мою думку, відповідає дійсності) непрямо визнати, що між нами щось негаразд і винен у цьому не лише я, а й ти, хоч і несамохіть. Якщо ти й справді так гадаєш, то наші думки збігаються.

Я, звісно, не кажу, що став таким, який є, лише під твоїм впливом. Це було б велике перебільшення (і я навіть схильний до такого перебільшення). Цілком можливо, що навіть якби я ріс зовсім незалежно від твого впливу, то все ж таки не став би людиною, яка була б тобі до серця. Я, мабуть, однаково вдався б слабким, несміливим, нерішучим, неспокійним, не схожим ні на Роберта Кафку[1], ні на Карла Германа[2], але все ж таки іншим, не таким, який є, і ми могли б чудово ладнати один з одним. Я був би щасливий мати тебе за свого товариша, шефа, дядька, діда, навіть тестя (хоч щодо цього я вже трохи вагаюся). Але саме як батько ти виявився для мене натурою надто сильною, надто через те, що мої брати повмирали ще малими, сестри народилися вже багато пізніше після мене, й тому перший натиск мені довелося витримувати самому, а для цього я виявився натурою надто слабкою.

Порівняй нас двох: я, якщо казати дуже коротко, — Льови[3] з домішкою кафківської закваски, тільки рухає мною якраз не кафківська воля до життя, до діяльності, до завоювань, а притаманні всім Льови імпульси, що виявляються скрадливо, несміливо, не в той бік, а нерідко й узагалі затухають. А ти, навпаки, — справжній Кафка, якщо казати про силу, здоров’я, апетит, гучний голос, красномовство, самовдоволеність, почуття переваги над усіма на світі, витривалість, незворушність, знання людей, певну широту натури, — звичайно, з усіма вадами й слабкостями, які властиві цим чеснотам і які спричиняє твій темперамент, а часом і запальна вдача. Можливо, у своєму загальному сприйнятті ти, наскільки я можу порівнювати тебе з дядьками Філіпом, Людвіґом та Генріхом[4] — не зовсім Кафка. Це дивно, і я не зовсім розумію, в чому тут річ. Адже всі вони були життєрадісніші, бадьоріші, невимушеніші, поступливіші, ніж ти, й не такі суворі. (Щодо цього я, до речі, багато чого успадкував від тебе й надто вже щедро розпорядився цієї спадковістю, щоправда, не маючи у своїй вдачі тих необхідних противаг, які маєш ти.) Але, з другого богу, в цьому сенсі ти теж пройшов різні стадії, був, мабуть, життєрадісніший доти, доки твої діти, надто я, розчарували тебе й почали вдома засмучувати (коли приходили чужі люди, ти ж бо робився зовсім іншим); ти й тепер, либонь, знову став життєрадіснішим, адже онуки й шваґер дали тобі трохи того тепла, якого не змогли дати діти, крім, хіба що, Валлі[5]. Принаймні ми з тобою були такі різні й через цю різницю такі небезпечні один для одного, що якби можна було, скажімо, заздалегідь передбачити, як складуться взаємини межи мною, дитиною з уповільненим