Читати книгу - "Яса. Том 1"

такі, що їх не проломити й металевим тараном, долівка — камінна, та й, мабуть, стіни сягають у землю на сажень, вгорі двоє вузьких, довгих віконечок, у які не пролізе й кіт. Обоє — аж під стелею, одне з північного, друге зі східного боку. Вранці, тільки — но сходило сонце, воно заглядало в східне віконечко — проріз, освітлювало шматок стелі й крайок стіни, а тоді щезало на всенький день, світило іншим, у веселі, не в’язничні вікна. Башту ж до вечора окутував брудно — сірий морок. Він розвіювався ще на мент, коли сонце торкалося вечірнього пруга, тоді воно заглядало в проріз у стіні з північного боку й знову лизало променями дошки стелі. Здавалося, воно заглядало для того, щоб привітати в’язня й попрощатися з ним, нагадати про світ, просторі луки, зелені ліси — поятрити душу волею, по якій мандрувало. Може, то навмисне хтось наказав прорізати віконця саме в тих стінах?

Так чи так, але сонце заглядало до Сироватки двічі на день, віталося й прощалося, освітлювало тільки горішню частину стін та стелю. Вона була вистелена важкими дошками, котрі з роками позсихалися й потріскалися, чорніли затьоками й біліли грибковими плямами. Найбільше затьоків і плям — з північної сторони, серед них немало свіжих — недавно йшли дощі. Коли б дістатися до стелі… — думав Сироватка. Але до неї — три чи чотири сажні. Ні, той в’язень, що втік, мабуть, справді був характерником. Намалював коня або птаха та й виїхав чи вилетів на ньому крізь стіну, як козак Мамай. Або ж продав душу нечистому, й той вицупив його за чуприну в одну з отих двох дірок.

Сироватка на характерництві не знався й нечистому душі не продавав. Проте очей од стелі не одводив, вона манила його й вабила; дивився на неї, і йому ткалися думки про волю. Мокій ніколи не хоронив надії, нехай би вона була маленька, як макове зерно. Звичайно, розумів і те — становище його злецьке. Краще, якби справді мав якусь провину. Найважче заперечити наклеп. Скажуть, що хотів одрізати султанові бороду, й спробуй довести, що ти навіть не знав, чи є в султана борода! Не знав? Бреше. Викручується. В султана борода є. А нащо, скажи, носив такого гострого ножика? Ні, цього разу Мокієві не одкрутитися. Недарма посадили самого, та ще й за такі стіни. Він розумів, що такі башти замислюють при будівництві як порохові і тюремні воднораз. Коли наступає ворог — вони порохові, а коли на кордонах тихо, можновладці виловлюють і кидають до них всіляких небезпечних для них людців. Бог, розмірковував Сироватка, дав людині поле — безмежжя, а вона придумала стіни. Бог дав сонце, світло, а вона запроторює ближнього в морок. Бог дав квітку, яблуню, а людина вигадала залізо — меч і кулю. От і вважай, що вона розумна. Але ж Бог дав їй і розум… Нащо тоді він дав їй його?

Сироватка починав плутатись і хутенько втікав од тих розмірковувань. Та й було йому зараз не до того.

Закинули в цюпу Сироватку в понеділок, а в четвер вивели й погнали на роботу — в фортеці чистили колодязь, і не вистачало рук для живого ланцюжка, по якому передавали відро. Колодязь — в західній чотирикутній вежі, до нього вели чотири зломи слизьких пощерблених сходів і прямовисна залізна драбина. Мокія, яко великого злочинця, запроторили на найнижчий злом, нижче від нього на металевій драбині висіло тільки двоє людей. Хто вже були ті — вбивці, богоосквернителі? Він бачив тільки круті плечі й поголену, без шапки, голову того, що теліпався ближче, підтримував відро, котре набирав той, що висів під ним. Внизу, в колодязі, горів олійний ліхтар, а сходи тонули в мороці, відро передавали з рук у руки навпомацки. Слабенькі відсвіти падали на Сироватку та на ноги того, що стояв вище од нього. Ті ноги були взуті в тупоносі чоботи, не нові, але посоюжені, добре вшиті, підбиті товстими підметками з волової шкіри. Вони часто ковзали — надто правий, бо залита водою й заляпана болотом сходинка була вищерблена. Мокій боявся, що тупоносі чоботи ось — ось сколупнуться й загримлять разом з їхнім володарем на дно. Сходинка під Сироватчиними ногами теж була поруйнована, розбита, але так, що він стояв у ямці й мав гарне опертя.

Намацавши під ногами чималий плаский камінчик, Мокій підняв його й підклав під посоюжений чобіт над своєю головою. Його старання миттю поцінували: згори впало басовите речне «дякую».

Володар посоюжених чобіт часто перемовлявся з тим, що стояв вище од нього, мабуть, вони були приятелями або сиділи в одній цюпі.

Коли в’язні вичерпали воду, робота пішла повільніше: ті, в колодязі, визбирували на дні та вкидали у відра каміння, вигрібали глей. Можна було б і присісти, але зі східців скрапувала вода: по тому одежа пристане до тіла й закоцюбнеш зовсім. А ті, що були вище за нього, поприсідали. Мокій вже призвичаївся до темряви й трохи бачив їх. Вони згадували якогось Кирика, якогось воза, обіцяли, якщо їх випустять звідси, побити на Кирикових ребрах усі спиці, а тоді той, що в посоюжених чоботях, прогудів:

— Ну й робота, Василю, випала нам сьогодні. Це гірше, ніж дах на вежах латати.

На що Василь одгукнувся тихим, простудженим голосом:

— Там теж… Того й сподівайся — зірвешся та хряснеш о камінь.

— Однаково там краще, — заперечив Сироватчин сусіда.

— А порохову… не будете перекривати? — Мокій намагався вкласти в свій голос якомога більше байдужості, однак відчув, що голос йому затремтів.

— Мали сьогодні. Значся, тепер завтра, — сказав Василь.

Знову засмикали за мотузок, і Сироватка потягнув відро. Коли воно поминуло перші марші сходів, Мокій знову задер угору обличчя й запитав якомога тихіше:

— А який вам дають струмент?

— Який належить, — здивовано одказав сусіда. — Молоток, долото, свердло.

Відро промандрувало ще тричі, поки Сироватка одважився на прохання:

— Слухайте, хлопці… Розцвяхуйте крайню од західної стіни дошку.

Відро, що саме спускалося вниз, брязнуло об стіну, й так само брязнув зверху голос:

— Тю на тебе, чоловіче. Та нам за це…

— Ніхто того не знатиме… В тій вежі тільки я… там темно… Я її назад покладу. А вам… осьдечки…

Сироватка нагнувся й вправним рухом одпоров під коліном латку. Там лежали приховані на найкрутіший випадок два золотих алтини. Мокій поторсав за ногу сусіда, намацав у темряві його руку й вклав у неї гроші:

— Оце всі… Мав би більше, хрест святий, не пожалів би.