Читати книгу - "Людолови. Том 2"

мулла, як про себе прозвала татарка попа, все гугнявив і гугнявив, і читав з великої книжки в срібній оправі, вклонявся жахливим дідам, намальованим скрізь на стінах, і все вимахував жаровенькою на трьох ланцюжках, де куріло деревне вугілля і щось запашне, наче смола з кипарису. Митрівна та дід Яків повторювали за ним якісь слова, поверталися до старих дідів, намальованих над дверима, плювали й дмухали, і все вклонялися і вимахували руками і тикали себе пучками в чоло, і груди, й плечі. Потім московський мулла подав знак, і Митрівна почала скидати з Медже теплий бешмет. Медже спочатку покірливо розстебнула його, але — коли стара почала роздягати її по-справжньому, раптом запручалася і затріпотіла в її руках впійманою ластівкою.

— Не треба!.. Я не бажай! Пускай мене! — вигукувала вона з розпачем.

Митрівна не втримала б її, та титар кинувся на допомогу, і разом з старим кухарем вони пороздирали на ній застібки й тканини, роздягли її догола і кинули у казан.

Вода була льодяна. Цупкі руки попа топили її у воді, потім знов витягали і, давши передихнути, знов топили і приказували якихось заклять.

Тремтячу, синю, напівмертву від жаху витягли татарку з хрестильниці, поки піп дочитував щось гугнявою швидкомовкою і тикав їй у зуби блискучий срібний хрест.

Додому поверталися майже бігом. Сідало сонце. Порожніли вулиці. Воротарі запалювали перед іконами на воротах лампади, потім спускали ланцюгових собак.

— Ну, как — окрестили? — спитав боярин, коли Медже ввели до хрестової палати.

— Окрестили, батюшка-боярин, окрестили. Слава господу и царице небесной! — цокотіла Митрівна. — Меланьею назвали сердешную.

— Добро, — урвав боярин. — Обучишь ее говорить и молиться по-нашому, как полатается крестной матери. А покамест — ступай.

За вечерею Медже прислуговувала бояринові. Потім Митрівна відвела її до світлиці, де жарко натопила грубу, і тільки крижані візерунки на шибках нагадували про зиму та мороз. Змучена всім пережитим, Медже звалилася на лаву і одразу заснула. Бачила вона уві сні Чабан-Таш, ніби спить вона у Ахметовому човнику, Шафіге розпалює на березі багаття, смажить свіжу рибу і, вихопивши з вогню палаючу головешку, підходить до неї і кличе вечеряти…

Медже розкрила очі. Над нею стояв боярин з високою восковою свічкою і світив їй просто у вічі. Медже рвонулася підвестися, але пригадала, що вона в самій сорочці, і натягла на себе повстяну ковдру, шукаючи очима бешмет.

— Не вставай! Не вставай, Меланьюшка, — всміхнувся боярин, і голос його бринів ласкаво й співуче. Він поставив свічку на дзиглик, сів біля Медже і поклав їй руку на плече.

— Да не трепещи, красавица. Вишь, как дрожишь, точно пташка в тенетах, — приказував він. — Ну, как нравится тебе твое новое имя, — Меланьюшка?

Медже несвідомо зрозуміла його і заперечливо хитнула головою.

— Мене Медже зовуть. Я — Медже, — тикнула вона себе в груди, щоб він зрозумів.

Боярин всміхнувся.

— Была Медже, а теперь Меланьюшкой стала. Окрестили тебя. Христианка ты теперь, православная, от нечисти очистилась Магометовой.

На цей раз Медже незрозуміла, але вловила ім'я пророкове і молитовно підвела очі:

— Так! Так! В мене аллах єдин і Мохаммед пророк його, — якось урочисто і радісно вимовила вона.

Боярин глянув на неї і з огидою плюнув.

— Тьфу, глупая! Брось ты своего поганого Магометишку! Православная ты, — и крест святой у тебя на шее.

І білою пухкою рукою почав мацати у неї плечі і шию. Хреста на шиї вже не було, і замість нього знову висіли Кайтмазині амулети, які вона непомітно зібрала разом з одягом на церковній підлозі. Боярин роздратовано рвонув їх, але туго зсуканий шовковий мотузок до крові роздер їй потилицю, та так і не розірвався. Медже схилилася від болю, вигнулася і вислизнула з рук боярина. В самій сорочці стояла вона посеред кімнати і затуляла на грудях подерту тканину. А боярин випростався, тупнув ногою і раптом гнівно гримнув, забувши свої медові промови:

— Сказывай, ведьма, куда крест подевала?

Медже якимсь незрозумілим почуттям здогадалася, про що він пита, і з несамовитою злістю показала на грубу.

Лють перехопила подих бояринові.

— Во-он как, молодушка! Над верой ругаться? Поганого Магометишку славить?! — прохрипів він і шалено схопив її в оберемок.

Але Медже нахилилася і в'юном вислизнула в нього з-під пахви. В дверях майнув відірваний рукав. Не бачачи дороги, не знаючи, де сховатися, швидко-швидко помчала Медже на горище. Знала тільки, що за спиною риплять щаблі і важко дихає й сопе у пітьмі жорстокий звір-хазяїн.

Останній щабель під ногою. Рука мацає у темряві засув. Морозом дихнуло горище, але хіба вона думала проте, що холод обпалює і губить, як полум'я!.. Чотирикутник слухового віконця вабить срібним місячним сяйвом.

На дах! Адже ж не вилізе він за нею, такий важкий, огрядний, у довжелезному вбранні. Скривавивши руки, вибила вона шибку і плигнула у морозну імлисту ніч. Нога ковзнула по зледенілому даху, наче на ковзанах, свист і вихор закрутився в ушах, і з височини триповерхового будинку бахнулася вона на стос дров біля чорного ходу. Гостро затесані молоденькі берізки підтримували з боків складені дрова, і на одну з них, як на спис, впала Медже з лунким уривчастим зойком.

Вона ще дихала, коли збіглася челядь. Насадженим на голку хробачком скорчилася вона від пекельного болю, але дрімота замерзання вже притамовувала його, і на білих щоках татарки змерзалися крижинками сльози.

— Так і просиділи ми понад місяць у Москві. Билися-билися, та хіба з ними кашу звариш! — пихкаючи люлькою, говорив Петро Одинець. — І цілують, і частують, і обіцяють казкові гори, а щоб до справи дійшло… Тьху! — широко плюнув Одинець, забувши, що на долівці чудовий харасанський килим з беглер-бейової скарбниці.

Петро Конашевич сидить за письмовим столом. Перед ним царська грамота. Приємно лоскоче вона самолюбство, а Одинець поквапливо розповіда все, що бачив він у Mocковщині.

— Спочатку тримали нас собаки-воєводи у Путивлі, боялися пропустити до Москви, а московські дяки з відповіддю не поспішали. Обурився я, пішов до воєводи князя Барятинського та й кажу: «Не смієте нас далі тримати». Барятинський і виправив нас. А з Москви саме йшов наказ затримати нас на кордоні і сплатити нам «царське жалування» та й відпустити додому. Розминулися ми з тим наказом, і Барятинський вже не наважився повернути нас з дороги назад. А ми тільки приїхали до Москви — враз вдалися до Посольського приказу. Так, мовляв, і так. Ну, нічого, приймали нас ввічливо, ручкалися. А бояри на це вередливі: бояться як би честь свою не проручкати, — насмішкувато підморгнув Одинець. — От і кажу я тим дякам: «Чолом