Читати книгу - "Беру свої слова назад"

Цікаво, що ні Пухов, ні Конєв, які за службовим обов'язком з цією справою були прямо пов'язані, нічого про валізку з золотом ніколи не розповідали. Про це розповів Жуков Георгій Костянтинович, який до цієї справи не мав ніякого стосунку, якого взагалі на території Чехословаччини тоді не було.

Потрапивши в чисті руки смершівців, Власов у найперший момент, як прийнято, був обшуканий. Після краху Радянського Союзу будь-якому досліднику доступний протокол обшуку. У Власова було вилучено тридцять тисяч рейхсмарок. Більше ніяких цінностей при ньому не було. Ні золотих годинників, ні монет, ні злитків. Натільний хрест, який з нього зірвали, і той був не золотим і не срібним, а олов'яним.

Походження тридцяти тисяч поясненне. У німецькій армії Власов був генерал-полковником, отримував міністерський оклад - шість тисяч на місяць. Ні в 1944-му, ні тим більше в 1945 році широких можливостей витрачати гроші не випадало - майже все розподілялося за картками. Крім того, після краху й капітуляції Німеччини власовські формування розпалися. Що ж накажете робити з фінансами полків, дивізій і всієї Російської Визвольної Армії? Розділити. Що ще?

Якщо тридцять тисяч рейхсмарок - це частина фінансових коштів РОА, то Власову, за будь-якими стандартами, дісталося небагато. Особливо якщо порівнювати з жуковським розмахом. Сам Жуков і його братія збирали рейхсмарки цілими вагонами й підвалами та витрачали їх, не рахуючи, мільйонами, ящиками й мішками.

Отже, де ж заповітна валізка, з якою Власов збирався втікати в Америку?

Я можу припустити лише два варіанти.

Перший. Товариші з гарячими серцями, холодними головами і чистими руками з відділу контррозвідки СМЕРШ 13-ї армії просто по-людськи забули внести валізку в протокол, по-братськи розділивши вміст.

Другий варіант. Не було ніякої валізки з золотом. Жуков просто повторив чиюсь брехню.

Розглянемо перший варіант. Якщо наші невсипущі компетентні товариші дійсно прибрали валізку, то вони повинні були ділитися вмістом. Перш за все з Пуховом і Конєвом. Бо і той і другий мали всі підстави й повне право поговорити з полоненим перед відправленням до Москви. А в ході розмови полонений міг би згадати про некоректну поведінку чистих на руку чекістів.

Крім того, начальник відділу СМЕРШ 13-ї армії мав би ділитися з начальником Управління СМЕРШ 1-го Українського фронту, а той, у свою чергу, - з начальником ГУКР СМЕРШ НКО СРСР комісаром ДБ 2-го рангу Абакумовом Віктором Семеновичем.

Але й це не все. Слід було ділитися зі всім ланцюжком прокурорів - від прокурора 13-ї армії до Генерального прокурора СРСР. Бо будь-який з них міг розкрити існування валізки і дати справі хід.

І це не кінець ланцюжка. Власов - занадто видатна постать. До слідства повинні були залучити не тільки ГУКР СМЕРШ, а й НКВС. Якщо не поділитися з наркомом внутрішніх справ генеральним комісаром державної безпеки Берією Лаврентієм Павловичем, то він і образитися міг. І його підлеглих треба було не забути.

Але не виключалася й зустріч товариша Сталіна зі знаменитим полоненим. І зовсім не виключалося, що полонений міг заявити: «Ви, громадянине Сталін, звичайно, мене повісите. Так не забудьте і громадянина Берію з Абакумовом, Конєвом, Пуховом...»

Сперечатися не буду, але особисто мені ясно: Власов був тим полоненим, у якого було неможливо відібрати і привласнити ні чоботи, ні шинель, ні взуттєву щітку. Належало слідство на найвищому рівні. І не такі дурні наші чекісти, прокурори й генерали, щоб вкрасти валізку і поплатитися головою.

Висновок простий: якщо валізка з золотом не вказана в протоколі обшуку, отже, не було ніякої валізки.

І якщо перший варіант відпадає, то залишається тільки другий: Жуков - наклепник і пліткар.

Розповідь Жукова про втечу ад'ютанта Власова - це щось за гранню фантастики. Сюрреалізм якийсь. Вже хто-хто, а власовці до червоних не переходили. Вже вони ж знали, що їх чекає. Ось розповідь рядового власівця: «Німці не дурні, вони відразу нам - найчорнішу роботу, щоб назад не було ходу, так і засіли по вуха. І з німцями шлях до першого перехрестя, і червоним попадемося - за яйця підвісять» (А. Кузнєцов. Бабин Яр. Нью-Йорк, 1986. С. 425).

Розповісти про втечу до червоних власовського офіцера психічно здорова людина просто не могла. Але якщо й повірити цьому маренню, якщо припустити, що Жуков був здоровий і тверезий, то й тоді залишаються запитання. Звідки, наприклад, Жукову знати, що саме кричав ад'ютант Власова? І звідки стратегу відомо, що Власов по межі побіг? Чому не по стежці? Не по просіці? Не по чистому полю, нарешті? Звідки у Жукова це ясне бачення подій, учасником яких він не був і бути не міг?

А звідки в 1945 році з'явився револьвер? Не інакше з музею. До кінця війни від револьверів і у Вермахті, і в Червоній Армії давно і остаточно відмовилися. І як цей самий револьвер опинився в руках ад'ютанта Власова, який утік до червоних? Прикинемо: ось здався власовець. Хто ж у відділі контррозвідки СМЕРШ міг зважитися на таке: хто дав полоненому власовцю в руки зброю?

Але ж не простий власовець перебіг, а офіцер.

Так не простий же офіцер, а ад'ютант самого Власова.

Хто б узяв на себе відповідальність дати йому револьвер, нехай навіть і музейний?

О, ця жуковська точність! Ох, ця дивовижна здатність помічати деталі, які ніколи сам не бачив: ад'ютант наздогнав Власова і стукнув револьвером по потилиці... Не по тім'ячку, не у скроню, не по шиї, не по загривку. А ось саме - по потилиці.

Отже, звідки Жуков почерпнув деталі?

Скринька просто відкривається. Була свого часу випущена