Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

У повісті органічно поєднується фантасмагорія з історичною конкретикою, «чудо» («Є тільки одне в цьому світі, чому варто поклонятися. Чудо!» — переконаний Бонтиволья) — з повсякденними клопотами про шматок хліба, жорсткими, аж до болючого натуралізму, описами поневірянь, духовних страждань героїв.

І Бонтиволья, і родини Станьків та Сокольських, і характерник постають перед вибором: якими — чорними чи світлими — літерами запишуть їхні діяння в книгу буття. Головний герой твору доходить висновку: «Людина повинна мати обмеження своєї сили, інакше вона зазнаватиме нещасть… Людині не треба виходити, поза межі себе…» Притчеве начало, яке домінує в повісті, злютовує в єдине ціле карколомні сюжетні повороти, строго історичні реалії, філософські роздуми, марева, сновидіння…

«Місячний біль» засвідчує: для фантастики немає значення напрям руху в часі — чи то в майбутнє, чи в минуле. Важать не засоби, прийоми (умовні, казкові, парадоксальні, ірреальні), а мета, надзавдання-дослідження одвічних, від шумерів і еллінів, духовних, моральних цінностей, їхня проекція на сучасність (це саме стосується й твору А. Дімарова).

Оскільки раніше безапеляційно віддавалася перевага прийдешньому, а сучасне, надто ж минуле розглядалися лише як етапи, сходинки до сонячної далечини, оскільки вважалося, що головне — попереду, сенс існування — там, за обрієм, у невловних часових координатах, то, на мій погляд, особливо актуального звучання набувають повісті «Монолог над безоднею» В. Савченка та «Дисертація» В. Тарнавського. Чому? А тому, Що в них зроблено спробу неначеб уповільнити часоплин, «розчленувати» його на складові — минуле, сучасне, майбутнє, — і з’ясувати, яке ж міспе займає, яку роль відіграє в нестримній лавині років наше швидкоплинне сьогодення.

«Монолог над безоднею», гадається, приверне читацьку увагу і намаганням поєднати конкретні наукові проблеми із загальнолюдськими, і неоднозначними філософськими міркуваннями про таємниці живої матерії, еліксир молодості, біологічні основи довгожительства, і відомостями про здобутки генетики тощо. Та, як на мене, І в умовно-фантастичних, і в суто реалістичних епізодах повісті закодовано глибшу ідею: гомо сапїєнс — не володар, перетворювач природи, а її органічна частка. Трагічний фінал «Монолога над безоднею» наводить на роздуми про те, що створювана ноосфера — царство розуму й духу людського — залежить і від ступеня розвою біосфери, і від конкретних діянь представників поки що роз’єднаної земної цивілізації.

В. Савченко послідовно розвиває, активно обстоює поширений, здавна культивований різновид власне наукової чи й строго наукової фантастики. Що ж стоїть за цим означенням? По-перше, автор (ясна річ, висуваючи певні фантастичні ідеї, припущення) дотримується вироблених природознавством фундаментальних уявлень про світ. По-друге, вибудовує власні гіпотези на конкретному матеріалі, послуговується даними біології, генетики, медицини тощо. По-третє, як учений, кандидат хімічних наук, вільно орієнтується не лише в своїх дисциплінах, а й у суміжних галузях знань, пропонує своєрідні пояснення деяких загадкових явищ природи, ба навіть інколи робить самостійні наукові відкриття. Відкриття «на кінчику пера», в даному разі пера, яке «мережило» по суті фантастичний твір. Таким чином фантастичні й наукові аспекти повісті взаємодоповнюються, принаймні не дисонують. Важливо й те, що автор розкриває як труднощі, так і романтику пошуків, особливості власне наукового мислення, змальовує постаті героїв, які, розв’язуючи насущні проблеми, займаючись конкретними дослідженнями, сміливо експериментують, зазирають у невідоме, непізнане й оригінально його трактують.

Повість завершується символічними поетичними рядками: «Із трепетом іду в тернову ніч — вчуваю поклик». Вони суголосні лейтмотиву «Дисертації». В. Тарнавського. Автор, скориставшись широкими жанровими можливостями феєрії, зосередив увагу на з’ясуванні сутності писаних і неписаних законів добра, справедливості, гуманності.

Напередодні Нового року, коли, за народними повір’ями, трапляються несподівані дива, головний герой твору Хома Водянистий побачив у телефонній будці напІвроздягнену, задубілу від холоду дівчину — давно омріяну, а тієї миті неначеб матеріалізовану, одухотворену мету. Водянистий ураз забув про дисертацію, далекосяжні плани — запросив незнайомку до себе… В. Тарнавський, змалювавши минуле й сучасне героїв, сформулював аж ніяк не риторичне запитання: «А як вони житимуть далі?» Незнайомка зникла так само зненацька, як і з’явилася (типовий прийом жанру), але Хома Водянистий, утративши несподівану підтримку, все одно намагається по-селянськи твердо торувати шлях до обраної мети — захисту дисертації, силкується переконати себе: «Головне — холоднокровність», і на хвильку заспокоюється. Та несподівано бачить молоденьку тополю, яка тягнеться до сонця, впізнає в ній нічну незнайомку. Прозорий, звичний символ. В. Тарнавський, імовірно, вдався до нього, аби підкреслити: духовні, моральні цінності неоднозначні, вони в кожному конкретному випадкові піддаються сумнівам, перевіряв ються на справжність учинками героїв…

Умовно-фантастичне, радше казкове, начало повісті приглушене. Воно відіграє допоміжня роль, використовується як «пуском вий механізм» сюжету, ліричне обрамлення в суті своїй реалістичних сцен.

Повісті В. Положія та О. Тесленка — своєрідні маленькі антиутопії, багато в чому споріднені з так званою фантастикою «близького прицілу». Автори, прозираючи в недалеке майбутнє, акцентують увагу на його глибинних зв’язках із сьогоденням, застерігають, од непродуманих експериментів, послуговуються специфічними жанровими прийомами для змалювання героїв у несподіваних обставинах.

Прозаїків споріднює тяжіння до логічно виваженої, стриманої, почасти й сухуватої оповіді. Вони приділяють велику увагу стрімкому розвитку сюжету, концентрації дії, інформаційній місткості слова. Кожна фраза вмотивована, так чи так працює на розгортання фабули, характеристику персонажів.

У повістях немає розлогих описів, щедрих пейзажних мазків, барвистих метафор та епітетів. Домінують умовиводи, факти, точні деталі. Лише зрідка чорно-біла графіка немовби зігрівається пастельним ліричним відступом: «Сезар зручніше вмостився в човні і поклав рушницю на коліна. Хоч би що з ним було, хоч би що трапилося, оце дзеркальне озерце з зеленкуватою водою, почорнілий дерев’яний човен з облущеною на бортах смолою, навіки пропахлий вологою і рибою, оця прохолода в очеретах і сонячне плесо попереду… — все це ніби відсунуло кудись кошмари й галюцинації…» Наведений приклад із повісті «Щось негаразд…» — лише виняток, який потверджує спільне для обох авторів правило: ніяких оздоб, максимальна ощадливість у доборі зображальних засобів. А от А. Дімаров, В. Тарнавський та В. Шевчук змальовують ситуації, вчинки героїв розкутіше, часто послуговуються прийомами психологічної прози, не цураються традиційної барвистості, вибагливих тропів.

Усі напрями сучасної фантастики, представлені в збірнику, рівноправні, суверенні. Вони не виключають, а взаємодоповнюють, взаємозбагачують один одного. Скажімо, казкові, феєричні твори пробуджують уяву, відкривають невідоме у вже знаному, вияскравлюють грані життя, які з тих чи тих причин висвітлювалися побіжно, недостатньо. При цьому реальний розвиток науки й техніки далеко