Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Так, Стірфорсе, ти надовго зникаєш зі сторінок цієї скромної повісті! Можливо, що смуток мій буде мимовільним свідком проти тебе перед троном великого судді; але знаю, що ніколи не ображу тебе ні гнівною думкою, ні докором!

Новина про нечувану подію швидко поширилася по місту; вже наступного ранку, проходячи по вулиці, я чув, як всі люди гомонять тільки про це. Багато хто обвинувачував у всьому її, дехто обвинувачував його, але всі співчували її другому батькові та її нареченому. Люди різного стану поважали їх і їхнє горе. Моряки співчутливо розмовляли осторонь, коли ці двоє рано-вранці повільно йшли до берега.

На березі, біля самого моря, і зустрів я їх. Пеготті розповіла вже мені, що вони до світанку мовчки сиділи в кімнаті. Але й без її слів неважко було здогадатися, що вони не спали цілу ніч. Вигляд у них був змучений, і мені здалося, що голова містера Пеготті за одну ніч посивіла більше, ніж за всі роки, які я знав його. Але обидва вони були такі ж похмурі і могутні, як саме море. А море тоді спокійно лежало під темним небом, тихо дихаючи, немов уві сні; на горизонті жевріла срібна смужка сонячного світла.

Деякий час ми походжали берегом мовчки. Потім містер Пеготті звернувся до мене:

— Ми багато балакали, сер, що нам слід і чого не слід робити. Але тепер ми бачимо, якого нам треба триматися курсу.

Я глянув на Гема, що тоді пильно дивився на сріблясту смужку, і жахлива думка спала мені — не тому що його обличчя було гнівним, бо воно не було таким, лише сувора рішучість проймала його — що коли вже доведеться йому зустрітися зі Стірфорсом, він вб'є його.

— Я вже виконав свої обов'язки тут, сер, — вів далі містер Пеготті. — Я йду шукати свою... — тут він запнувся, але потім вимовив твердим голосом: — Я йду шукати її. Це тепер мій обов'язок.

Я спитав його, де збирається він шукати її. Він похитав головою і в свою чергу спитав мене, чи поїду я завтра до Лондона. Я відповів, що сьогодні не поїхав тільки тому, що сподівався бути чим-небудь корисним йому, але я готовий поїхати разом з ним.

— Якщо ви не заперечуєте, — відповів він, — то я поїду з вами завтра.

Знову деякий час ходили ми мовчки.

— Гем, — сказав він потім, — займатиметься своєю теперішньою роботою і житиме з моєю сестрою. Наш старий човен...

— Хіба ж ви покинете ваш старий човен, містере Пеготті? — м'яко спитав я його.

— Це вже не моє місце, мастере Деві, — відповів він, — бо коли вже морська безодня поглинула якийсь човен, то це назавжди. Але ні, сер, ні; наш човен не буде покинутий напризволяще! Зовсім ні.

І знову ми деякий час ходили мовчки.

— Я хочу, сер, щоб удень і вночі, взимку і влітку човен наш зав­жди був таким, як тоді, коли вона вперше побачила його. Якщо вона колись заблукає сюди, то я не хочу, щоб рідна домівка відштовхнула її від себе. Розумієте, хай серед бурі і дощу дім наш вабить її підійти ближче, хай захочеться їй зазирнути до нього, і побачить вона свою стару скриню перед каміном. І може так статися, мастере Деві, що коли побачить вона там саму тільки місіс Геммідж, то може і наважиться ступити всередину, може, схоче лягти в своє ліжко, покласти бідну голівоньку свою на подушку, де бачила вона чисті сни.

Я не спромігся нічого відповісти йому.

— Щоночі, — вів далі містер Пеготті, — щойно стемніє, свічку ставитимуть на старе місце, немовби кажучи: «Повернися, дитя моє, повернися!» Коли почуєш стукіт, Геме — ти знаєш цей тихий стукіт, коли смеркне — у двері, то не підходь до дверей. Хай краще тітка зустріне мою знеславлену дитину.

Він на кілька кроків випередив нас. Скориставшись цим, я знову глянув на Гема і помітив, що вираз його обличчя такий самий і погляд його так само прикутий до горизонту. Двічі спробував я звернутися до нього, немов намагався розбудити сплячого; нарешті він почув мене. Я спитав, про що це він так замислився. Він відповів:

— Про те, що лежить переді мною, мастере Деві, про далечінь.

— Про майбутнє життя, хочете ви сказати?

Він мовчки показав на море.

— Так, мастере Деві. Не знаю, що це означає, але здалося мені, що там — кінець усьому.

Він глянув на мене, немов прокидаючись, але з тим самим рішучим обличчям.

— Який кінець? — спитав я, знову охоплений жахом.

— Не знаю, — замислено сказав він. — І мені ввижається, що в морі почалось усе це, і там воно й закінчиться. Але це минулося! Мастере Деві, — додав він, мабуть, помітивши мій стурбований погляд, — вам нема чого боятися мене. Я лише трохи хвилююсь і не відчуваю суті всього, що відбувається, — він мав на увазі, що він сам не свій і дуже збентежений.

Містер Пеготті зупинився, чекаючи на нас. Ми вже не поверталися до цієї розмови, але згадки про неї вкупі з попередніми моїми роздумами часто хвилювали мене, аж доки у призначений час не настав невблаганний кінець.

Засмучені, ввійшли ми до старого дому. Місіс Геммідж уже не буркотіла в своєму кутку, а метушливо готувала сніданок. Вона зняла капелюха з містера Пеготті, підсунула йому стілець і заговорила так ніжно, що я ледве впізнав її.

— Даніелю, голубе, — казала вона, — тобі треба поїсти й попити, підкріпитися, бо інакше ти нічого не зробиш. Ну-бо, спробуй! І якщо я тобі заважаю своїм торохтінням, то скажи мені це, Даніелю, і я припиню.

Поставивши сніданок на стіл для нас усіх, вона сіла біля вікна і заходилася лагодити сорочки та інший одяг містера Пеготті. Полагодивши, вона акуратно склала речі у стару моряцьку клейончасту торбинку. Тим часом вона заспокійливо говорила:

— В усяку пору року, Даніелю, я завжди сидітиму тут, і все буде так, як ти схотів. З мене поганий писар, але я писатиму тобі іноді й надсилатиму свої листи через мастера Деві. Може, й ти колись напишеш мені, Даніелю, про те, як почуватимешся в своїх самотніх сміливих мандрах.

— Боюся, що тобі тут буде нудно, — зазначив містер Пеготті.

— Ні, ні, Даніелю, — відказала вона, — я не нудьгуватиму. Ти про мене не турбуйся. У мене досить буде діла, щоб утримати існування для тебе, — місіс Геммідж мала на увазі дім, — треба буде прибрати в кімнаті, може, ти сюди завітаєш, може, хтось іще повернеться сюди, Даніелю. У гарну погоду я сидітиму перед дверима, як колись. Якщо хтось прийде сюди, то здалеку ще побачить, що стара вдова лишилася такою ж вірною, як і була.

Які разючі зміни відбулись у місіс Геммідж за такий короткий час! Вона стала зовсім іншою жінкою. Я пройнявся справжньою любов'ю до неї: вона була така віддана, так добре відчувала, що треба сказати, а про що краще мовчати, так забувала про себе, так дбайливо втішала засмученого рибалку. А скільки діла