Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Це був звичайний день у майстерні. Фарби, шурхіт пензлів, сміх і музика десь у кутку. Вона саме допомагала хлопчику намалювати море, коли одна з дівчат — Софія, тиха й спостережлива, підійшла до неї з акуратно загорнутим аркушем у руках.

— Можна? — несміливо спитала вона.

Вона витерла руки серветкою й усміхнулась:

— Звісно.

Софія подала їй малюнок. Це була стара яблуня в квітах, а під нею — дівчинка, яка сиділа з дідусем на лавці. На звороті напис: «Це — я і ви. Ви — моє дерево. І завжди будете.»

Її серце раптово стало надто тісним. Вона мовчала, як колись мовчав він.

— Ви навчили мене малювати так, як я відчуваю, — сказала Софія тихо. — І вірити, що те, що в серці — важливо. Це… найкращий подарунок.

Вона обійняла дівчинку.

— Я теж колись це чула, — прошепотіла у волосся. — Від людини, яка була моїм деревом. І тепер — твоя черга рости.

Того вечора вона повернулась додому трохи пізніше. У вікні світилось тепло. Дідусь чекав у кріслі з книжкою, як завжди.

— Як день? — спитав він.

Вона підійшла, сіла на підлогу біля нього, поклала голову на його коліна.

— Сьогодні я зрозуміла, як почуваєшся ти. Коли світить те саме світло, тільки вже не зсередини — а десь поруч. І ти просто грієшся біля нього. Бо воно — твоє продовження.

Він провів пальцями по її волоссю, як колись проводив по ще зовсім м’якому волоссю маленької дівчинки.

— Коло замкнулося, — сказав він. — І водночас тільки починається.