Читати книгу - "Маятник Фуко"

Може, це через щоденне спілкування з Лією та з дитям, але з нас трьох я був найменше заражений грою. Я мав певність, що це я веду гру, я почував себе так, неначе я все ще грав на агого під час ритуалу, неначе я на боці того, хто викликає емоції, а не того, хто їх переживає. Про Діоталлеві я тоді не знав, а тепер знаю — Діоталлеві привчав думати категоріями дияволісгів своє тіло. Щодо Бельбо, то він ототожнював себе з грою навіть на рівні свідомості. Я звикав, Діоталлеві розкладався, Бельбо навертався. Але всі ми потроху втрачали оте розумове світло, яке завше дає нам змогу відрізняти подібне від тотожного, метафору від реальності, втрачали цю таємничу, блискучу і чудову властивість, завдяки якій ми завжди можемо сказати, що той і той озвірів, не думаючи насправді, що він поріс шерстю та іклами, тоді як божевільний при думці «озвірів» одразу бачить когось, хто гавкає, або риє, або б’є копитами чи літає.

Ми могли б помітити стан Діоталлеві, якби не були такі захоплені грою. Я б сказав, що все почалося наприкінці літа. Він виглядав схудлим, але то не була нервова стрункість людини, яка провела декілька тижнів мандруючи горами. Його делікатна шкіра альбіноса тепер набрала жовтуватих відтінків. Ми це помітили й подумали, що він провів відпустку, схилившись над своїми рабинськими сувоями. Але насправді ми думали зовсім про інше.

І дійсно, наступними днями нам поступово вдалося впорядкувати також угруповання, які не входили до беконіанської лінії.

Приміром, сучасна масонологія вважає Просвітлених (Ілюмінатів) Баварії, які ставили перед собою ціль ліквідувати нації і дестабілізувати держави, не лише натхненниками анархізму Бакуніна, а й самого марксизму. Дитячі казки. Ілюмінати — це провокатори, яких беконіанці заслали між тевтонців, а Маркс та Енгельс мали на думці зовсім інше, коли починали Маніфест 1848 року промовистою фразою «привид бродить по Європі». Звідки така готична метафора? Комуністичний Маніфест саркастично натякає на примарне полювання на План, що вже впродовж кількох століть стрясає континентом. І пропонує альтернативу — як беконіанцям, так і неотамплієрам. Маркс був євреєм, можливо, спочатку він був речником рабинів із Жерони або із Сафеду, і намагався залучити до пошуків увесь Вибраний народ. Але потім цей проект надто захоплює його, він ототожнює Шехіну, вигнаний народ у Царстві, з пролетаріатом, зраджує сподівання своїх натхненників, перевертає з ніг на голову ідею юдейського месіанізму. Тамплієри всіх країн, єднайтеся. Карту робітникам. Чудово! Де знайти ліпше історичне пояснення комунізмові?

«Авжеж», говорив Бельбо, «але беконіанці, прямуючи до мети, теж зазнають пригод, вам не здається? Декотрі з них збочують У напрямку наукової мрії й опиняються в сліпому завулку. Я маю на увазі кінець беконіанської династії, адже всі ці Айнштайни, Фермі, шукаючи таємницю в серці мікрокосму, роблять хибні відкриття. Замість теллюричної енергії, чистої, природної, мудрої, вони відкривають атомну енергію, технологічну, нечисту, забруднену…»

«Часопростір, помилка Заходу», сказав Діоталлеві.

«Це втрата Осердя. Вакцина та пеніцилін як карикатура на Еліксир довголіття», втрутився я.

«А ще один тамплієр, Фройд», говорив Бельбо, «замість того, щоб копати лабіринти у фізичному підземеллі, копає їх у підземеллі психічному, ніби про все це не найкраще сказали алхіміки».

«Але саме ти», заперечив Діоталлеві, «прагнеш видавати книги доктора Ваґнера. Як на мене, психоаналіз годиться лише для невротиків».

«Авжеж, а прутень усього лиш фалічний символ», завершив розмову я. «Нумо, панове, не треба збочувати зі шляху. І не гаймо часу. Ми ще не знаємо, куди подіти павликіян та єрусалимлян».

Однак до того, як ми змогли відповісти на це нове питання, ми зустрілися з іншою групою, яка не входила до тридцяти шести невидимих, але вклинилася в гру досить швидко і частково поламала плани, діючи як елемент замішання. То були єзуїти.

88

Барон фон Гунд, шевальє Ремзі… і багато з тих, хто заснував ступені у цих обрядах, діяли за інструкціями Генерала Єзуїтів… Тамплієрство — це Єзуїтство.

(Лист Шарля Сотерана до мадам Блаватської, 32 А&P.R.94 Memphis, K.R.+, K.Kadosh, M.M.104, Eng.etc.; Утаємничений Англійського Братства Рози і Хреста та інших таємних товариств, 11.1.1877; з Isis Unveiled, 1877, II, p. 390)

Ми натрапляли на них надто часто, ще з часів перших маніфестів Рози і Хреста. Ще 1620 року в Німеччині з’являється Rosa Jesuitica, де нагадується, що символізм троянди був католицьким і марійським ще до того, як став розенкройцерським, і натикається, що ці два ордени повинні бути солідарними, а Роза і Хрест це всього лиш одне з нових формулювань єзуїтської містики на вжиток населення Німеччини часів Реформації.

Я пам’ятав слова Салона про ворожість, із якою отець Кірхер ганьбив розенкрейцерів, і робив він це саме тоді, коли говорив про надра земної кулі.

«Отець Кірхер», говорив я, «центральний персонаж у цій історії. Чому ця людина, яка стільки разів проявляла свій змисл спостереження і смак до експериментування, потім заперечила свої нечисленні вірні думки посеред тисяч сторінок, переповнених неймовірними гіпотезами? Він листувався з найкращими англійськими вченими, а зрештою, у кожній зі своїх книг він переймає типові розенкройцерівські теми, нібито аби заперечити їх, а насправді, щоб засвоїти і запропонувати свою, контрреформаторську версію. У першому виданні Фами цей добродій Газельмайєр, засуджений єзуїтами на каторгу за свої реформаторські ідеї, з усіх сил доводить, що справжніми і достойними єзуїтами є вони, розенкройцери. Чудово, а Кірхер пише свої тридцять із лишком томів, аби натякнути, що справжніми і достойними розенкройцерами є вони, єзуїти. Єзуїти намагаються накласти лапу на План. І він, отець Кірхер, береться вивчати маятники, і таки вивчає їх, хоч на свій спосіб, вигадуючи байку про планетарний годинник, який нібито потрібен, щоб знати точну годину у всіх осідках Товариства Ісуса, розкиданих по світі».

«А звідки єзуїти знали про існування Плану, якщо тамплієри дали себе повбивати, лиш би тільки не признатися?» питав Діоталлеві. Відповідь, що єзуїти завжди знають більше від самого диявола, нас не задовольняла. Ми прагнули спокусливішого пояснення.

Дуже швидко ми це з’ясували. Знову Ґійом Постель. Гортаючи історію єзуїтів Кретіно-Жолі (скільки ми нареготалися з цього злощасного імені), ми виявили, що 1544 року Постель, у полоні своїх містичних поривів, своєї спраги духовного відродження, відвідав у Римі Ігнатія Лойолу. Ігнатій