Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

– Чому так? – запитав він свого провідника.

– Дінь-дінь-дінь! – відповів провідник, сміючись. – Звіддаля завжди так здається. Мабуть, ви ні на що вдалину уважно не дивилися; удалині все здається маленьким, а підійдеш – велике.

– Так, це правда, – відповів Міша, – я дотепер не думав про це, і тому от що зі мною трапилося: я хотів намалювати, як матуся біля мене грає на фортеп'яно, а тато на іншому кінці кімнати читає книжку. Тільки цього мені ніяк не вдалося зробити: працюю, працюю, малюю якомога вірніше, а все на папері в мене вийде, що тато біля мами сидить і крісло його біля фортеп'яно стоїть, а тим часом я дуже добре бачу, що фортеп'яно стоїть біля мене, біля віконця, а тато сидить на іншому кінці, біля каміна. Матуся мені казала, що тата треба намалювати маленьким, але я думав, що вона жартує, тому що тато набагато більший її на зріст; але тепер бачу, що вона правду говорила: тата треба було намалювати маленьким, тому що він сидів удалині. Дуже вам вдячний за пояснення, дуже вдячний.

От перед ними ще дверцята; вони відчинилися, і Міша опинився на вулиці. Бруківка вимощена перламутром; піднебіння строкате, черепахове; по піднебінню ходить золоте сонечко; будиночки сталеві, поліровані, вкриті різнобарвними мушлями, і під кожною кришкою сидить хлопчик-дзвіночок, і багато їх.

Тим часом їх оточили хлопчики-дзвіночки, смикали Мішу за одяг, дзенькали, стрибали, бігали.

– Весело ви живете, – сказав їм Міша, – завжди б із вами залишився. Цілий день ви нічого не робите, у вас ні уроків, ні вчителів, так ще й музика цілий день.

– Дінь-дінь-дінь! – закричали дзвіночки. – Ні, Мішо, погане нам життя. Правда, уроків у нас немає, то й що? Все наше лихо саме в тому, що в нас, бідних, жодної немає справи; немає в нас ні книжок, ні малюнків; цілий день грай так грай, але ж це, Мішо, дуже, дуже нудно. Можеш собі уявити, як, нічого не роблячи, просидіти в табакерці, і навіть у табакерці з музикою.

– Так, – відповів Міша, – ви кажете правду. Це й із мною трапляється: коли після навчання візьмешся до іграшок, то так весело; а коли у свято цілий день усе граєш та граєш, то до вечора й знудишся.

– Так, але в нас є інше лихо, Мішо: у нас є дядьки.

– Які ж дядьки? – запитав Міша.

– Дядьки-молоточки, – відповіли дзвіночки, – злі! Раз у раз, як ходять по місту, так нас постукують.

Справді, Міша побачив, що по вулиці ходили якісь добродії на тоненьких ніжках, з довжелезними носами й шепотіли між собою: «тук-тук-тук! тук-тук-тук! піднімай! зачіпай! тук-тук-тук!». И дядьки-молоточки без зупину то по тому, то по іншому дзвіночку тук так тук. Він підійшов до цих панів, дуже чемно вклонився їм і запитав, навіщо вони б'ють бідних хлопчиків. А молоточки йому:

– Геть іди! Там у палаті й у халаті наглядач лежить і стукати нам велить. Тук-тук-тук!

– Який це у вас наглядач? – запитав Міша в дзвіночків.

– А це пан Валик, – задзвеніли вони, – предобра людина, день і ніч із дивана не сходить; на нього ми не можемо поскаржитися.

Міша – до наглядача. Дивиться: він справді лежить на дивані, у халаті й з боку на бік перевертається. А по халаті в нього шпильки, гачечки; тільки що втрапить йому молоток, він його гачком спершу зачепить, потім спустить, а молоточок і стукне по дзвіночку.

Щойно Міша до нього підійшов, як наглядач закричав:

– Хто тут ходить?

– Це я, – хоробро відповів Міша, – я – Міша…

– А що тобі треба? – запитав наглядач.

– Так мені шкода бідних хлопчиків-дзвіночків, дядьки їх без зупину постукують…

– А мені що?! Нехай собі дядьки стукають хлопчиків!

Миша пішов далі – і зупинився. Дивиться, золотий намет із перлиною; нагорі золотий флюгер вертиться, а під наметом лежить царівна Пружинка та, наче змійка, то згорнеться, то розгорнеться й без зупину наглядача під бік штовхає. Міша сказав їй:

– Пані царівно! Навіщо ви наглядача під бік штовхаєте?

– Зіц-зіц-зіц, – відповіла царівна. – Дурний ти хлопчик. Якби я валика не штовхала, валик би не вертівся; кабы валик не вертівся, то він за молоточки б не чіплявся, молоточки б не стукали; якби молоточки не стукали, дзвіночки б не дзенькали; якби дзвіночки не дзенькали, і музики б не було!

Міша нахилився й пригорнув царівну пальчиком.

В одну мить пружинка із силою розвилася, валик сильно закрутився, молоточки швидко застукали, дзвіночки заграли, і раптом пружинка лопнула. Усе замовкло, валик зупинився, молоточки попадали, дзвіночки згорнулися на сторону, сонечко зависло, будиночки зламалися… Тоді Міша згадав, що тато наказував йому не торкатися пружинки, злякався й… прокинувся.

Міша довго не міг опам'ятатися. Дивиться: та ж перед ним табакерка; біля нього сидять тато й мама і сміються.

– Де ж хлопчик-дзвіночок? Де дядька-молоточок? Де царівна Пружинка? – запитував Міша.

– Тебе музика заколисала, і ти заснув. Розкажи ж нам, що тобі наснилося!

– Тату, – сказав Міша, – мені все хотілося довідатися, чому музика в табакерці грає; от я взявся на неї дивитися й розбирати, що в ній рухається й чому рухається; думав, думав і почав уже добиратися, як раптом, дивлюся, дверцята в табакерку розчинилися… – Отут Міша розповів увесь свій сон.

– Ну, тепер бачу, – сказав тато, – що ти справді майже зрозумів, чому музика в табакерці грає; але ти це ще краще зрозумієш, коли вчи-тимешся механіки.

Мороз Іванович

Водному будинку жили дві дівчинки – Рукодільниця да Ледарка, а при них нянюшка.

Рукодільниця рано вставала, грубку палила, хліб місила, хату мела, півня годувала, по воду ходила.

А Ледарка в ліжечку лежала, потягувалася. Устане та й сяде до віконця мух рахувати. Як усіх перерахує Ледарка, так і не знає, до чого взятися й чим би зайнятися. Сидить, плаче та скаржиться, що їй нудно.

Одного разу Рукодільниця пішла по воду, опустила цебро на мотузці, а мотузка обірвалася; впало цебро в колодязь. Розплакалася Рукодільниця та й пішла до нянюшки розповідати про своє лихо; а нянюшка Параска каже:

– Сама лихо зробила, сама й виправляй.

Пішла Рукодільниця знову до колодязя, ухопилася за мотузку й спустилася по ній до самого дна. Отут з нею чудо трапилося. Ледь спустилася, дивиться: перед нею грубка, а в грубці сидить пиріжок та приказує:

– Я зовсім готовий, підрум'янився, цукром та ізюмом обсмажився; хто