Читати книгу - "Quo vadis"

Вініцій, що в ту хвилину, коли вбігли християни, підвівся й повернувся, щоб, згідно з обіцянкою, вказати землекопові, де серед людей Петронія перебуває апостол, опустився на місце й сидів із обличчям мерця, споглядаючи скляними очима жахливе видовище. Спершу побоювання, що землекоп міг помилитись і що Лігія може бути серед жертв, викликало в нього цілковите заціпеніння, а коли чув голоси: «Pro Christo!», коли бачив муки жертв, які, помираючи, служили істині та своєму Богу, його охопило відчуття, пронизуюче як найстрашніший біль, і все-таки нездоланне, що, коли Христос сам помер у муках і коли ось гинуть за нього тисячі, коли проливається море крові, ще одна крапля нічого не значить, і гріхом є навіть просити милосердя. Та думка йшла до нього з арени і пронизувала його зі стогонами помираючих, разом із запахом їхньої крові. І все-таки молився й повторював пересохлими губами: «Христе, Христе, і твій апостол молився за неї!» Потім забувся, втратив відчуття, де він є, здавалося йому тільки, що кров на арені піднімається й піднімається, що вихлюпне з цирку на весь Рим. Зрештою не чув нічого – ні виття собак, ні криків люду, ні голосів августіанів, які раптом почали кричати:

– Хілон зомлів!

– Хілон зомлів! – повторив Петроній, повертаючись у бік грека.

А той зомлів дійсно й сидів білий як полотно, із закинутою назад головою, із широко розкритим ротом, схожий на труп.

У ту хвилину почали виштовхувати нові зашиті в шкури жертви на арену.

Ці ставали навколішки відразу ж, як і їхні попередники, але втомлені собаки не хотіли їх шарпати. Лише декілька псів кинулися на тих, що стояли поближче, інші ж повдягались і, задираючи догори закривавлені пащі, поводили боками та відчайдушно позіхали.

Тоді збуджений, сп'янілий од крові, збожеволілий люд почав горлати пронизливими голосами:

– Левів! Левів! Випустіть левів!..

Левів приберігали на день наступний, але в амфітеатрах люд нав'язував свою волю всім, і навіть імператору. Лише Калігула, зухвалий і мінливий у своїх бажаннях, відважувався заперечувати, і навіть бувало, що наказував лупцювати юрбу киями, але й він найчастіше корився. Нерон, для якого оплески були над усе в світі, не заперечував ніколи, тим паче не заперечував тепер, коли йшлося про заспокоєння роздратованого після пожежі натовпу та про християн, на яких хотів перекласти провину за скоєне лихо.

Тож подав знак, аби відчинили кунікул. Побачивши це, люд заспокоївся відразу ж. Почулося скрипіння ґрат, за якими були леви. Собаки, відчувши їх, збилися докупи на протилежному краю круга, поскімлюючи стиха, вони ж почали один по одному виходити на арену, величезні, полові, з великими кудлатими головами. Сам імператор повернув до них своє знуджене лице і приклав до ока смарагд, аби ліпше придивлятися. Августіани привітали левів оплесками; натовп рахував на пальцях, стежачи водночас пожадливо, яке враження справляє їхній вигляд на християн, що стоять навколішках і знову повторюють незрозумілі для більшості, але дратівні слова: «Pro Christo! Pro Christo!..»

Одначе леви, хоча й були зголоднілі, не поспішали до жертв. Червонясте світло на арені лякало їх, тож мружили очі, мовби ним засліплені; деякі ліниво потягалися своїми золотавими тілами, інші, роззявляючи пащі, позіхали, наче бажаючи показати глядачам свої страшні ікла. Та поступово запах крові й багато розтерзаних тіл, які лежали на арені, почали на них діяти. Незабаром рухи їхні стали неспокійними, гриви настовбурчувалися, ніздрі з хропінням втягували повітря. Один із левів раптом припав до трупа жінки з розшарпаним лицем і, ставши передніми лапами на тіло, заходився злизувати колючим язиком загуслу кров, другий наблизився до християнина, що тримав на руках дитя, зашите в шкуру оленяти.

Дитя тремтіло від страху та плачу, хапаючись судорожно за шию батька, той же, прагнучи йому подовжити хоч на хвилину життя, намагався відірвати його від шиї, аби тим передати, що стояли далі. Та крик і рух роздражнив лева. Видавши раптом коротке уривчасте ричання, прибив дитя одним ударом лапи і, захопивши в пащу голову батька, в одну мить розгриз її.

Тоді й інші леви кинулися на гурт християн. Кілька жінок не могли стримати криків жаху, але люд заглушив їх оплесками, які, одначе, стихли, позаяк бажання дивитися перемогло. Бачили страшні речі: голови зникали цілком у пащах, груди розбивались одним ударом іклів, вирвані серця й легені; чувся тріск кісток у зубах. Деякі леви, схопивши жертву за бік або за поперек, металися шаленими стрибками по арені, мовби шукаючи затишного місця, де могли б її зжерти, інші ж билися, спираючись на задні лапи, схопившись передніми, як борці, й наповнюючи амфітеатр своїм ревінням. Люди вставали з місць. Інші, покидаючи свої ряди, спускалися проходами вниз, аби ліпше бачити, і в тисняві когось затоптали на смерть. Здавалося, захоплений натовп рушить зрештою на саму арену і спільно з левами почне терзати людей. Часом чувся нелюдський вереск, часом оплески, часом ричання, буркотіння, клацання іклів, виття собак, а часом тільки стогони.

Імператор, тримаючи смарагд біля ока, дивився тепер уважно. Лице Петронія прибрало виразу огиди та презирства. Хілона вже винесено з цирку.

А з кунікулу виштовхували все нові жертви.

Із найвищого ряду в амфітеатрі споглядав на них апостол Петро. Ніхто на нього не дивився, всі ж бо голови повернуті були до арени, тож підвівсь і, як колись у винограднику Корнелія благословляв на смерть і на вічність тих, кого мали схопити, так тепер хрестив тих, хто гинув під іклами звірів, і їхню кров, і їхні муки, і мертві тіла, перетворені на безформне шмаття, і душі, які відлітали від кривавого піску. Деякі підводили до нього очі, й тоді яснішали їхні лиця й усміхалися, бачачи над собою, ген угорі, знак хреста. В нього ж розривалося серце, й він говорив: «О, Господи! Нехай буде воля твоя, бо для слави твоєї, для свідчення істини гинуть вівці мої! Ти мені їх пасти звелів, отже передаю їх тобі, і ти, Господи, їх порахуй, візьми їх, зціли рани їхні, втіш у скорботі й дай більше щастя їм, аніж тут мук зазнали».

І