Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

застарілі підходи командування, обмежені мобілізаційні ресурси, жалюгідний стан військового спорядження та насиченість українських спецслужб російськими агентами з часів Януковича — разом спричинили Іловайську трагедію. Не менш важливими були наслідки радянської пропаганди, котра десятиліттями нав’язувала ідею про росіян та українців як «братні народи». Цей стереотип особливо дався взнаки серед російськомовних громадян України. У 2014 році російські солдати, чия свідомість роками оброблялася антиукраїнською риторикою, були готовими вбивати українців, тоді як російськомовні українські солдати нерідко не були готові вбивати озброєних окупантів із Росії. До того ж, «мабуть, найбільшого прорахунку зазнало [українське] політичне керівництво, яке, схоже, не враховувало можливості [прямого] російського військового вторгнення».

За подальші роки російської агресії змінилося надзвичайно багато: Україна створила потужну армію, її лідери вже не мають ілюзій щодо моральних бар’єрів Кремля, а російськомовні українські солдати не відчувають розгубленості, коли стріляють у загарбників.

У період між підписанням перших та других Мінських угод (вересень 2014 року — лютий 2015 року) Кремль збільшив кількість російських військовослужбовців в Україні та безпосередньо підпорядкував своїх маріонеток російським командирам. Різношерсті загони росіян та місцевих колаборантів першої фази конфлікту перетворилися на централізовану військову структуру, що налічувала більше, ніж національні збройні сили половини країн НАТО. Нехтуючи підписаними в Мінську домовленостями, Путін продовжував постачати озброєння та військовослужбовців на Донбас і створювати нові великі бази неподалік україно-російського кордону[1033].

Поки Путін використовував Мінські угоди для створення армійських корпусів російських маріонеток, США, Канада та ЄС відмовлялися постачати в Україну оборонну військову техніку. Західні уряди та ОБСЄ пояснювали це тим, що Мінські угоди потребують часу, щоб всі побачили, що вони «працюють», — натомість Путін скористався припиненням вогню для зміцнення власних позицій.

Аж до квітня 2018 року дії українських військових на Донбасі формально мали статус «антитерористичної операції» (АТО), а не війни. АТО в теорії є операцією короткотермінового характеру, призначена для боротьби з терористичною групою або відсіччю терористичного нападу та здійснюється під керівництвом СБУ, а не військового командування. Залучені для проведення АТО українські збройні сили були обмежені за визначенням: їх вистачило для того, щоб зупинити реалізацію кремлівської стратегії, що полягала в опануванні восьми областей, віднесених Путіним до «Новоросії», але їх бракувало для розгрому ворога та повернення всієї окупованої території під український суверенітет.

Вторгнення російських збройних сил поблизу Іловайська, Дебальцева та Новоазовська (відповідно у серпні 2014 та лютому 2015 року) самі по собі були короткочасними набігами, хоча і з довготерміновими наслідками. Звичайні російські військові підрозділи не мають такого спорядження, як спецназ, морські піхотинці і десантники, які захоплювали Крим, тож Марк Ґалеотті вважає, що 50 чи навіть 100 тис. вояків РФ було б недостатньо для прокладання «наземного мосту» між російсько-українським кордоном та окупованим півостровом[1034]. Добре оснащені військові частини РФ спроможні здійснити обмежене вторгнення з використанням спеціальних сил та елітних підрозділів, через задіяння яких українські війська і потрапляли у критичне становище на Донбасі[1035]. Росія здатна на конфлікти низької інтенсивності та зовнішнє втручання, але не на пряме вторгнення, яке вимагає використання призовників та авіації, чого не приховаєш за завісою гібридної війни[1036].

Росія вважає за краще вдаватися до гібридної війни, а не вести відкриту війну з державою, набагато більшою за Молдову та Грузію, де значно менші російські сили завдали поразки урядовим військам. Тбілісі лише на 40–50 км віддалений від південно-східної адмінмежі Південної Осетії, в той час як для того, щоб доїхати з Донецька до Києва швидкісним потягом «Інтерсіті», знадобиться сім годин. На думку Ґалеотті, російська армія залишається оборонною, а повномасштабні зовнішні вторгнення їй не по силах[1037]. Мобілізація 90 тис. російських військових навесні 2014 року охопила 28 різних військових підрозділів. До лютого 2015 року російські війська на сході України довелося комплектувати службовцями з десяти російських армій, тобто майже усіх, за винятком двох, розташованих на теренах від Владивостока до Курильських островів.

У Дебальцевому, за приблизним розрахунком (точні цифри невідомі), 5000 із 8000 російських вояків були професійними військовослужбовцями-контрактниками. Проте російським фаховим військовим знадобилося чимало часу, щоб витіснити з Донецького летовища українських «кіборгів». Для тривалішого вторгнення та окупації України Путін мусив би застосувати половину або й більшу частину своїх збройних сил.

Спроба «пробити» сухопутний «міст» через Маріуполь до Одеси була б чимось неймовірним, позаяк армії вторгнення довелося б пересуватися великою територією через чотири області та непривітну місцевість. Гібридна війна успішна лише тоді, коли «зелені чоловічки» можуть сховатися серед місцевих прихильників, знайти яких виявилося складно навіть на більшості теренів Донбасу. Путінська головоломка в Україні полягає в тому, що його концепція «російського світу» не може похвалитися популярністю в Україні. У разі спроби просування вглиб української території російські окупаційні сили ризикують натрапити на ворожість місцевого населення та партизанський спротив. У роки Другої світової війни українські націоналісти та сталінський режим сумарно мобілізували в Україні близько 300 тис. партизанів. Російський доброволець, який воював на боці «ДНР» і не приховував своїх фашистських поглядів, розповідав про свій досвід спілкування з місцевими жителями, які долучилися до збройних формувань кремлівських маріонеток: «Починаєш пояснювати, що ти російський націоналіст, приїхав битися за “Новоросію”, за російських людей. Вони кажуть: “Які росіяни? Ми — українці. Яка “Новоросія”? Ми взагалі хочемо жити автономно що від Росії, що від України”»