Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Окрім представників місцевого криміналу, групи людей, які штурмували будівлі місцевих адміністрацій та силових органів у Донецьку, Луганську та Харкові, складалися з російських спецназівців та «політичних туристів», привезених з Ростова, а в одеському випадку — з контрольованого маріонетками Кремля Придністровського регіону Молдови. На допомогу їм прибули російські націоналісти, які посіли під час заколоту керівні посади в незаконних «органах влади». Російські націоналістичні організації вели відкриту агітацію, вербування та вишкіл бойовиків для участі у захопленні влади на сході України. Дехто з них визнавав, що вони мали контакти з ФСБ. Звісно, в Росії не було відкрито жодної справи за статтями 208 (організація незаконних збройних формувань) та 359 (найманство) Кримінального кодексу РФ.

2. Квітень-червень 2014 року: російський спецназ і націоналісти-добровольці. Місцеві радикали-іредентисти отримали підтримку від професійних військових (наприклад, Ґіркіна) і націоналістів-добровольців, які прибули з Росії. Разом з цим підкріпленням проросійським бойовикам було поставлено зброю, в тому числі для ураження українських літаків і вертольотів, перші переносні системи протиповітряної оборони (зенітно-ракетні комплекси для стрільби з плеча), а згодом і складніші в управлінні ракетні системи класу «земля-повітря». Спецназ російського ГРУ у складі батальйону «Восток» почав облогу Донецького летовища.

3. Липень-серпень 2014 року: вторгнення російської армії задля порятунку сил «ДНР» і «ЛНР». Масовий приплив зброї і танків супроводжувався інтенсивними обстрілами українських підрозділів, які охороняли кордон або намагалися відновити раніше втрачений контроль над ним, з території Росії. Вторгнення регулярних частин Збройних сил РФ наприкінці літа не дозволило українським силам розгромити збройні формування «ДНР» і «ЛНР», спонукавши Петра Порошенка до переговорів та укладення перших Мінських угод. У серпні Росія також відправила на Донбас свій перший так званий «гуманітарний конвой» із озброєнням, амуніцією та військовим персоналом.

4. Від вересня 2014 року: збройний супровід «державного будівництва». Після підписання перших Мінських угод відторгнені від України райони Донбасу та квазіструктури угруповань «ДНР» і «ЛНР» остаточно потрапили під повний військовий, економічний і фінансовий контроль Москви. Російські офіцери реорганізували загони бойовиків на два армійські корпуси чисельністю 35 тис. вояків. Росія забезпечує їх сучасним обладнанням, фінансуванням та вишколом. «Перший армійський корпус ДНР» та «Другий армійський корпус ЛНР» підпорядковуються командуванню Південного військового округу РФ; нині вони фактично є частиною 8-ї армії зі штабом у місті Новочеркаську. Управління та моніторинг за цими корпусами здійснюють від 5 до 10 тис. офіцерів російської військової розвідки, спецназу та інших елітних (зокрема, десантних) підрозділів. Як зазначає спецпредставник США у справах України Курт Волкер, «це на 100% очолювана Росією операція»[1030].

Три спільні риси єднають російських військових, зокрема спецназ, розвідслужби і націоналістів-добровольців. По-перше, це ксенофобська неповага та страх перед Заходом, бо Росія начебто оточена імперіалістами, які прагнуть її розчавити[1031]. По-друге, це ностальгія за антидемократичним радянським минулим та підтримка сучасного російського авторитаризму, який радник Путіна Владіслав Сурков свого часу означив як «суверенну демократію». Третьою рисою є шовіністичний погляд на Україну як штучну країну й імперсько-зверхнє трактування українців як частини «русского» народу.

Цей розділ містить шість підрозділів. У перших двох розглядається стан українських та російських військових формувань в Україні, зокрема в контексті анексії Криму та гібридної війни на Донбасі. Наступні два підрозділи присвячено російським націоналістам-добровольцям, козакам та місцевим маріонеткам Кремля. Далі йдеться про керовану та підтримувану з Москви терористичну кампанію в регіонах України поза Донбасом. У заключному підрозділі проаналізовано причини втрат українців та росіян у цій війні, які перевершили воєнні втрати Радянського Союзу в Афганістані та Сполучених Штатів в Іраку.

Власне воєнну складову конфлікту на Донбасі слід розділити на дві фази. Перша тривала у квітні-липні 2014 року, коли Україна з її нечисленними боєздатними збройними силами та добровольчими батальйонами, більшість з яких була укомплектована активістами Євромайдану, здобула низку перемог над військами російських маріонеток і повернула під свій контроль західну та південну частини Донеччини й північну частину Луганщини. Упродовж цього періоду Росія утримувала на Донбасі обмежену кількість вояків спецназу («зелених чоловічків») та офіцерів розвідки, а місцеві сили були дезорганізовані й кепсько керовані. Друга фаза розпочалася влітку 2014 року, коли Путін, відчуваючи, що його маріонетки опинилися на межі поразки, пішов на вторгнення в Україну частин регулярної російської армії. Ці частини вирішили долю битви під Іловайськом, де у «котлі» загинули щонайменше 366 українських вояків, ще 429 були поранені, а 128 осіб потрапили в полон[1032].

Незадовільна координація дій підрозділів Збройних сил України та добровольчих батальйонів, що формально підпорядковувалися МВС,