Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

На першому етапі конфлікту чималу частину бойових дій вели українські добровольчі батальйони. Хоча західні медії зосередили увагу головно на націоналістичних підрозділах і батальйонах, фінансованих олігархами, які разом становили меншість серед п’яти десятків добровольчих формувань, набагато цікавіше, що значну частину добровольців у націоналістичних батальйонах складали російськомовні бійці. Командир батальйону «Азов», уродженець Харкова Андрій Білецький зазначав, що «половина “Азова” говорить російською мовою. Але вони вмирають і вбивають за Україну»[1039]. Сотні етнічних росіян з України та Росії, які воювали у «Правому секторі» та «Азові», пояснювали свою підтримку України зовсім не антиросійськими мотивами. «Помор» із Мурманська розповів: «Це не російсько-українська війна. Це війна між ватниками і неватниками, путінцями та антипутінцями». Інший російський опонент Кремля в українських лавах Ілля Богданов наполягав, що путінський режим насправді не є націоналістичним, оскільки не піклується про свій народ і звинувачує в усіх соціальних проблемах Захід. «Справжній націоналіст визнає помилки своєї країни і намагається їх виправити», — додав він. Богданов зазначив, що деякі російські націоналісти підтримували Євромайдан, проте Путін спокусив їх приєднанням Криму[1040].

Добровольчі батальйони не були «набродом неконтрольованих ультраправих екстремістів», а мали «високий рівень мотивації та патріотичного обов’язку»[1041]. Саме їхньою заслугою є те, що 2014 року Росія не змогла окупувати значно більшу територію[1042]. «Добровольчий український корпус» «Правого сектора» (ДУК) був першим підрозділом, який прорвав російське кільце облоги навколо Донецького аеропорту (ДАП) і прийшов на допомогу його захисникам.

Українські оборонці ДАП стали відомими як «кіборги» за те, що витримали облогу професійних російських військових, у тому числі морських піхотинців, та маріонеток упродовж 242 днів, з травня 2014 по січень 2015 року «Кіборги» та вояки українських аеромобільних бригад із Житомирщини і Миколаївщини — двох областей, представники яких зазнали непропорційно високих втрат особового складу, — були високо мотивовані, добре навчені й завдали значних втрат противнику.

На наступному етапі конфлікту майже всі добровольчі батальйони було інтегровано до Збройних сил та Національної гвардії. Попри побоювання, жоден із них не став приватною армією когось із олігархів і не відмовився виконувати накази української влади[1043]. Єдиним добровольчим формуванням, яке так і лишилося поза державними силовими структурами, є ДУК.

Без добре організованого громадянського суспільства та військових добровольців у 2014 році Україна опинилася б у значно складнішому стані, а її державність і суверенітет перебували б під великою загрозою. Перемоги на полі бою та припинення путінської агресії значною мірою завдячують цим добровольчим батальйонам, резервістам і масовій підтримці українських громадян[1044]. Маріуполь не вдалося б повернути, якби не мотивація бійців батальйону «Азов»[1045]. Є і ще більш вражаючі приклади, коли висока мотивація добровольчих підрозділів, наприклад «Айдару», уможливлювала ефективне звільнення українських міст і швидке просування вперед, попри запеклий опір ворога.

Помаранчева революція та Євромайдан показали стійкість і силу духу українців, їхню здатність адаптуватися та використати всі доступні їм ресурси. Україна, на відміну від Заходу, не є суспільством бездумного споживання: речі не викидають, якщо вони можуть знадобитися в майбутньому. Як кажуть українці, «може стати у пригоді». Під час Євромайдану активісти сконструювали саморобні механічні пристрої для метання бруківки та запальної суміші, а добровольчі батальйони перетворювали мирні транспортні засоби на бронетехніку. Навички накопичення продовольства для військових, збирання техніки зі старих комплектуючих та організація збору пожертв узяли на озброєння групи цивільних волонтерів, які допомагають Збройним силам і Національній гвардії.

З-поміж усіх українських олігархів лише Ігор Коломойський та Сергій Тарута стали на продержавну позицію, погодившись стати головами державних адміністрацій критично важливих областей на сході України та фінансувати добровольчі батальйони. Натомість Віктор Пінчук і Рінат Ахметов відмовилися від пропозицій очолити відповідно Запорізьку та Донецьку ОДА. Коломойський заявляв: «Коли відбулася революція, я показав, на що здатний», додаючи: «Я був на боці української держави в її найважчі миті»[1046]. Він фінансував батальйони «Дніпро» і «Донбас» та зайняв дуже жорстку позицію проти будь-яких проявів сепаратизму на Дніпропетровщині, навіть пропонуючи винагороду в розмірі $10 000 за кожного полоненого російського солдата. Радник міністра внутрішніх справ України Антон Геращенко стверджував, що навесні 2014 року «ряд російських агентів, намічених ГРУ на роль дніпропетровських Губарєва, Болотова і Безлера, одразу після призначення Коломойського були вивезені на прогулянку в ліс, де з ними була проведена роз’яснювальна робота на предмет того, як треба любити Україну. І загрозу сепаратизму в Придніпров’ї як рукою зняло»[1047].

Патріотично налаштовані українці,