Читати книгу - "Трістрам Шенді"

– Сліпа кишка, – відповів лікар Слоп, – розташована між клубовою кісткою і ободовою кишкою. —

– У чоловіка? – запитав батько.

– У тому ж самому місці, – вигукнув лікар Слоп, – вона розташована й у жінки. —

– Цього я не знав, – сказав батько.

Розділ ХVІ

– І ось, аби діяти напевно, місіс Водмен вирішила запалити дядька Тобі не з одного якого-небудь кінця, а, по можливості, з обох кінців одразу, як палить свою свічку марнотратник.

Якби навіть місіс Водмен сім років підряд нишпорила за допомогою Бригітти по всіх звалищах військового спорядження, як піхотного, так і кавалерійського, від великого венеціанського арсеналу до лондонського Тауера, вона б не знайшла там жодного щита чи мантелета, що так добре підходило для її цілей, як той, що сам дядько Тобі дав їй у руки, піклуючись про свої зручності.

Здається, я вам не говорив, – втім, не пам’ятаю – можливо, і говорив – але однаково: є речі, які краще переказати, ніж сперечатися через них, – що кожного разу, коли капрал працював над спорудженням міста або фортеці під час їх кампаній, першою турботою дядька Тобі було мати на внутрішній стіні своєї будки, ліворуч од себе, план цього міста, приколений згори двома або трьома шпильками, знизу ж нічим не прикріплений, щоб, у разі потреби, зручніше було підносити його до очей і тому подібне. Таким чином, наважившись зробити атаку, місіс Водмен підходила до дверей вартівні, і там уже їй залишалося тільки простягнути праву руку та, непомітно переступивши при цьому лівою ногою поріг, схопити креслення, план або профіль, хоч що б висіло на стіні, після чого, зігнувши назустріч шию, – піднести його до себе; при цьому маневрі пристрасті дядька Тобі завжди розгорялися, – бо він миттєво хапав лівою рукою інший кут карти і кінцем своєї люльки, яку тримав у правій руці, починав пояснення.

Коли атака посувалася до цієї точки, – наступний маневр місіс Водмен, доцільність якого, я думаю, оцінить усяке, – полягав у тому, щоб якнайскоріше вихопити з рук дядька Тобі люльку; під тим або іншим приводом, зазвичай під приводом точнішого показу на карті якого-небудь редуту або бруствера, їй це вдавалося перш ніж дядько Тобі (бідолашний дядько!) проходив своєю люлькою п’ять-шість сажнів.

– Це примушувало дядька Тобі пускати в хід вказівний палець.

Відмінність, що випливала звідси, в атаці була такою. Рухаючись, як у першому випадку, кінцем свого вказівного пальця пліч-о-пліч із кінцем люльки дядька, місіс Водмен могла б пройти по лініях карти від Дана до Вірсавії,[376] якби лінії дядька Тобі тягнулися так далеко, без всякої для себе користі: адже на кінці тютюнової люльки не було ніякої артеріальної або життєвої теплоти, вона не могла б збудити ніякого почуття – вона не могла ні запалити вогню за допомогою пульсації – ні сама спалахнути за допомогою симпатії – вона не давала нічого, окрім диму.

Тоді як, рухаючись упритул своїм вказівним пальцем за вказівним пальцем дядька Тобі по всіх закрутах і зигзагах його укріплень – притискаючись іноді до нього – наступаючи йому на ніготь – перегороджуючи йому шлях – торкаючись до нього то тут – то там – удова, принаймні, приводила дещо в рух.

Хоча це була тільки легка сутичка, вдалині від головних сил, вона незабаром залучала до справи всі інші частини; бо тут карта зазвичай вислизала у них із рук і лягала зворотним боком на стіну вартівні; дядько Тобі, в простоті душевній, клав на неї долоню, щоб вести далі свої пояснення, а місіс Водмен зі швидкістю блискавки повторювала його маневр і вміщувала поряд свою руку. Це відразу відкривало дорогу, досить широку для того, щоб по ній могло рухатися назад і вперед усяке почуття, в якому зустрічає потребу особа, досвідчена в теоретичному та практичному боці любові. —

Посуваючи (як і раніше) свій вказівний палець паралельно пальцю дядька Тобі – вона неминуче залучала до справи великий палець – а вслід за вказівним і великим пальцями натурально виявлялася зайнятою вся рука. Твоя, милий дядьку Тобі, ніколи не бувала тепер там, де їй слід було бути. – Місіс Водмен увесь час її підводила або, за допомогою якнайлегших підштовхувань, підпихань і двозначних потисків, які тільки здатна сприйняти рука, що її треба перемістити, – прагнула зрушити хоч на волосок із її шляху.

Тоді як це робилося, вона, певна річ, не забувала дати дядькові відчути, що це її нога (а не чия-небудь чужа) злегка притискається у глибині будки до литки його ноги. – Чи треба дивуватися, що від таких атак на дядька Тобі, від такого рішучого натиску на обидва його фланги – час від часу приходив у розлад також і його центр? —

– Чорт забирай! – говорив дядько Тобі.

Розділ XVІІ

Ці атаки місіс Водмен, легко собі уявити, були різноманітні; вони відрізнялись одна від одної, подібно до атак, яких повна історія, і з тих же причин. Рядовий спостерігач навряд чи навіть визнав би їх атаками – а якби визнав, не робив би між ними ніякої відмінності – але я пишу не для нього. У мене ще буде час описати їх трохи точніше, коли я до них підійду, що станеться тільки через декілька розділів; тут же мені залишається додати тільки те, що у жмуті оригінальних паперів і малюнків, які батько мій склав окремо, міститься у відмінному збереженні (і міститиметься, поки у мене дістане сили зберегти хай там що) план Бушена,[377] на правому нижньому куті якого і досі помітні знаки забруднених тютюном великого та вказівного пальців, – пальців місіс Водмен, як є всі підстави гадати, бо протилежний кут, що перебував, я вважаю, у розпорядженні дядька Тобі, абсолютно чистий. Перед нами, очевидно, речовий доказ однієї з описаних атак, тому що на верхньому краю карти залишилися сліди, що хоча і зарівнялись, але ще видимі, двох проколів, що безперечно є дірами від шпильок, якими план приколено було до стіни вартівні. —

Присягаюся всіма попівськими святинями! Я шаную цю дорогоцінною реліквію з її стигматами і уколами більше, ніж усі реліквії римської церкви, – за незмінним винятком щоразу, як я пишу про ці